Читати книгу - "Галапагос"

стояв і радар, і гідролокатор, і електронна навігаційна система, що давало змогу в будь-яку хвилину визначити його координати з точністю до сотні метрів. Воно було настільки напхане автоматикою, що людина на капітанському містку, навіть без команди у машинному відділенні та на палубі, могла б запустити двигуни, підняти якорі, дати хід і помчати, майже як на власному автомобілі. На «Баійї» було вісімдесят п’ять змивних туалетів та дванадцять біде, а також телефони в каютах і на містку, звідки через супутник можна було зв’язатися з будь-яким іншим абонентом і будь-де.

На судні були телевізори, тож пасажири мали змогу весь час лишатись в курсі поточних подій.

Як похвалялися власники «Баійї де Дарвін», двоє підстаркуватих братів німців із Кіто, їхнє судно ніколи, ні на мить не втратить зв’язку з рештою світу. Як же мало вони знали!

«Баійя де Дарвін» була сімдесят метрів завдовжки.

«Бігль» — те судно, на якому Чарлз Дарвін плавав неоплачуваним природознавцем, — було лише двадцять вісім метрів завдовжки.

Коли «Баійю де Дарвін» спустили зі стапелів у Мальме, тисяча сто тонн морської води мали переміститися в інше місце. На той час я був уже мертвий.

Коли «Бігль» спустили зі стапелів у Фалмуті, в Англії, довелось кудись переміщатися лише двомстам п’ятнадцяти тоннам морської води. «Баійя де Дарвін» являла собою теплохід, збудований з металу. «Бігль» являв собою вітрильний шлюп, зроблений із дерева й озброєний десятьма гарматами — на випадок нападу піратів чи дикунів.

Двоє старіших круїзних суден, яким «Баійя де Дарвін» мала скласти конкуренцію, зійшли зі сцени ще до початку боротьби. Обоє вони були заздалегідь, на багато місяців наперед, закидані численними замовленнями, але потім, у зв’язку з фінансовою кризою, втратили клієнтів і тепер скромно стояли на якорі далеко від міста і взагалі від будь-яких поселень та доріг, у заболоченій прибережній заводі, їхні власники зняли з суден електронне обладнання та інші цінності, передбачаючи наближення тривалого періоду смути й беззаконня.

Адже, зрештою, Еквадор, як і Галапагоські острови, являв собою здебільшого застиглу лаву та попіл, тож сам не прогодував би своїх дев’ять мільйонів жителів. Він став банкрутом і не міг і далі купувати харчі в інших країнах з родючими грунтами. Гуаякільський морський порт обертався на пустку, а люди почали боятися голодної смерті.

Бізнес — це завжди бізнес.

Сусідні країни Перу й Колумбія також збанкрутували. Єдиним судном, крім «Баійї де Дарвін», яке стояло тепер у гуаякільському порту, був колумбійський контейнеровоз «Сан-Матео» — він застряв тут через брак коштів на провіант і паливо. Поіржавілий корпус цього судна маячив у кінці молу вже дуже давно, і його якірний ланцюг заріс величезною рослинною масою, що нагадувала пліт.

Якби такий пліт з’єднував материк із Галапагоськими островами, то до них могло б дістатись навіть невеличке слоненя.

Так само збанкрутували й Мексіка, Чілі, Бразілія, Аргентіна, а також Індонезія, Філіппіни, Пакистан, Індія, Таїланд, Італія, Ірландія, Бельгія, Туреччина. Цілі народи несподівано опинились у такому самому становищі, як і «Сан-Матео», неспроможні придбати навіть найелементарнішого ні за паперові гроші, ні за металеві, ані за письмові зобов’язання сплатити борги згодом. Люди, котрі володіли чимось життєво необхідним, — як іноземці так і співгромадяни, — відмовлялися обмінювати свій крам на гроші. Вони раптом почали казати іншим людям, які не мали за душею нічого, крім паперових символів багатства: «Прокиньтесь, бовдури! Звідкіля це ви взяли, що папір має таку вартість?!»

На планеті, як і доти, було досить і харчів, і палива, й усього іншого для всіх людей, хоч їх було тоді й дуже багато, але над кількома мільйонами вже нависла загроза голодної смерті. Найміцніші з людей могли б протриматись без їжі лише близько сорока днів, після чого однаково настала б смерть.

І цей вселенський мор був таким самим породженням надто великого мозку, як і Дев’ята симфонія Бетховена.

Все сталося в людських головах. Просто люди змінили свої судження про паперове багатство, хоча з практичного погляду це з таким самим успіхом могло бути наслідком і зміни орбіти Землі після її зіткнення з астероїдом завбільшки з Люксембург.

6

Ця фінансова криза, нині аж ніяк не можлива, була просто останньою в цілій низці убивчих катастроф двадцятого сторіччя, які народжувалися тільки в людському мозку. Судячи з того насильства, що його люди чинили як іншим, так і самим собі й усьому живому, спостерігач-інопланетянин цілком міг би зробити висновок: людське середовище дало тріщину, а самі люди збожеволіли від думки, що ось-ось загинуть.

Але мільйон років тому планета була така сама багата на воду й харчі, як і тепер, і щодо цього унікальна в усій Галактиці. Змінилось лише судження людей про їхнє середовище.

Щоправда, й тоді все більше і більше людей передрікали, що їхній мозок — безвідповідальний, наскрізь просякнутий брехнею, огидно небезпечний — ні до чого путнього не доведе.

Наприклад, у тому мікросвіті, який являв собою готель «Ельдорадо», вищезгадана Мері Хепберн, удова, котра харчувалася тільки в своєму номері, нишком проклинала власний мозок за ту пораду, яку він їй дав, а саме: вчинити самогубство.

«Ти — мій ворог! — шепотіла жінка. — Навіщо ж мені носити в собі такого жахливого вбивцю?» Колись вона викладала чверть сторіччя біологію в безплатній середній школі у місті Іліумі, штат Нью-Йорк, — нині того міста вже нема, — і добре знала захоплюючу історію про еволюцію тварини — на той час уже зниклої — під назвою ірландський лось. «Якби я могла вибирати між таким дірявим мозком, як ти, і рогами ірландського лося, — скаржилась вона своїй центральній нервовій системі, — то віддала б перевагу лосиним рогам!» У тих тварин роги були завбільшки як люстра в танцювальній залі. Це був, оповідала вона учням, чудовий приклад того, якою терплячою буває природа до явно безглуздих помилок еволюції. Ірландський лось проіснував цілих два з половиною мільйони років, і це незважаючи на те, що роги він мав надто громіздкі, щоб користуватись ними для самозахисту, й вони перешкоджали йому шукати їжу в хащах.

Мері також навчала школярів, що людський мозок — це найдивовижніший інструмент виживання, який будь-коли створювала еволюція. Та ось тепер тут, у Гуаякілі, її власний великий мозок вимагав од неї підійти до шафи, вийняти червону сукню з поліетиленового чохла, що висить там, обгорнути цим чохлом голову й позбавити клітини доступу кисню.

Перед тим її чудовий мозок довірив якомусь злодюжці в аеропорту валізку з усім її туалетним причандаллям і потрібним у готелі одягом.