Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Будинок з привидами 📚 - Українською

Читати книгу - "Будинок з привидами"

523
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Будинок з привидами" автора Володимир Павлович Бєляєв. Жанр книги: 💙 Дитячі книги / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 65
Перейти на сторінку:
тут по мілкому кам'янистому дну. Я йшов по вузенькій стежці, і гострий щебінь колов мені п'яти. За поворотом річки я побачив білі стіни хати, в якій жила Галя. Низенька, вкрита очеретом, ця хата стояла на відшибі, прихилившись до скелі. Інших домиків більше поблизу не було. Тільки на самому верху, на скелі, до чорніли шпилясті, з зубчастими вінчиками вежі Старої фортеці, виднілися білі хатки передмістя Підзамчого, ожереди жовтої соломи, довгі цегляні будівлі парового млина. Нижній безлюдний берег річки, по якому я йшов, називався Видрівкою. Раніше тут було багато видр. Вони селилися в скелястих норах над самою річкою.

Я зупинився біля тину і, постоявши так хвилин зо дві, гукнув:

— Галю!

Десь нагорі, біля фортеці, зарипіли колоса підводи. В Галиній хаті було тихо.

— Галю-ю-ю! — склавши човником долоні, трохи голосніше крикнув я.

В сінях дзвякнули клямка, і на порозі хати з'явився Галин батько — лисий Кушнір.

Мені зразу захотілося сховатися під тином. Та було вже пізно: Кушнір спускався по двору до мене.

Підійшовши до хвіртки, він сперся на дерев'яну перекладку, витяг з рота прокурену люльку й тихо спитав:

— Чого кричиш?

— Та мені Галя потрібна.

— Галя? — здивувався Кушнір. — Дивись ти! Кавалер! Погані, брат, діла. Галі немає!

— А до ж вона?

— Де?.. — Кушнір помовчав, затягся, випустив носом два струмки диму і потім, вибиваючи об тин люльку, спокійно сказав: — А по воду пішла. На той бік. От коли ти справжній кавалер і не ледащо, біжи назустріч. Допоможеш їй воду нести…

Не озираючись на старого, я зразу ж перейшов по каменях через швидку й мілку річку, яка зразу ж за Галиною хатою завертала і потім пінячись мчала в чорний тунель під фортечним мостом, щоб вирватися на другому боці білим, киплячим водоспадом.

Перейшовши через річку, я підбіг до сходів. Сходи вели по скелях до мосту.

Нарешті я зійшов на вулицю, що спускалася з міста на фортечний міст. Галі нагорі не було. Я віддихався, перейшов через вимощену круглим каменем вулицю і подивився вниз. Звідси я побачив другу частину міста — Карвасари, білий пінистий водоспад, перекинуту через нього рядом з високим фортечним мостом дерев'яну кладку, широкий спокійний розлив ріки за водоспадом, скелясті, зарослі жовтою медункою і глодом береги Смотричу. Вниз до водоспаду вели пощерблені сходи без поручнів. Галі на сходах не було. Мабуть, вона ще порається біля колодязя. А колодязь звідси хіба побачиш, — він з другого боку водоспаду, і його затуляє дерев'яна церква з цвинтарем, засадженим високими тополями.

«Що ж робити? Чекати Галю тут чи збігти вниз?.. Ет, краще збігти, хай знав, який я добрий! Підсоблю їй нести відра від самого колодязя».

І я побіг униз, до річки. Я так розігнався, що було важко спинитися. З розгону я злетів на дерев'яну кладку, що звисла над водоспадом, і мене зразу обдало холодною водяною курявою. Білі бризки підлітали вгору, до самих дощок. Вода шуміла й гуркотіла внизу, я бачив її крізь щілини в кладці, і цей гуркіт водоспаду зливався з гуркотом вгорі: там по дерев'яному настилу фортечного мосту швидко їхала підвода. Я вже майже пробіг через усю кладку, як раптом крізь шум води і гуркіт воза я почув своє ім'я.

— Василю! Василю-у-у! — долинуло здалека.

Я задер голову і подивився на міст. Але біля поручнів нікого не було. З мосту мені в око впала порошинка, і око засльозилося. Я став терти око кулаком, і тут знову долинуло:

— Василю! Васю… Сюди!

Я озирнувся.

Збоку, над самою скелею, сиділа Галя і з нею ще хтось, але хто саме — я спочатку не розібрав.

— Іди сюди! — крикнула Галя і поманила мене рукою.

«Хто ж це, цікаво, з нею сидить?» — думав я, пробираючися поміж кущами до Галі. Фу ти, що таке! Я мало був не наткнувся на відра з водою, які Галя залишила тут під кущами.

Дорогу мені перегороджувала брила граніту. Я поліз на неї, чіпляючися за пучки трави, і, видершись нагору, зупинився.

Поруч Галі сидів Котька Григоренко. Погано в мене стало на серці цієї хвилини. Адже вони ще можуть подумати, що я навмисно прийшов підглядати за ними. Втекти хіба?

— Спускайся, Василю, ну, швиденько! — зажадала Галя, і мені хоч-не-хоч довелося сплигнути з брили і наблизитися до моріжка, на якому вони сиділи.

Не дивлячись на Котьку, я простяг руку Галі.

— Де ж ти пропав? Я вже думала… Сідай! — сказала Галя.

Я посопуючи сів на м'яку траву.

— А ми ж позавчора переїхали звідси! — І я кивнув головою в бік Заріччя.

— Куди переїхали? — поцікавилася Галя.

Довелось розповісти Галі про наш переїзд у радпартшколу.

— Там сад який! Величезний! Я до тебе по черешні тепер приходитиму! — сказала Галя.

— Приходь, — відповів я невпевнено.

— А я несла воду, несла і заморилася. Бачу — назустріч Котька. От ми й вирішили посидіти. А ти куди йшов?

— Та мені треба туди… — збрехав я, киваючи в бік дерев'яної церкви. — На Підзамче! До хлопця одного.

— До хлопця? — протягла Галя. — А хіба… — І вона зіпнулась…

«Нічого, нічого, правильно! Хай думає, що я йшов до хлопця».

Котька в цей час устав, потягся, поправив свою білу батистову косоворотку, обсмикнув кавказький поясок з важкими срібними язичками і підняв з землі камінь.

Широко розставивши ноги, він замахнувся, і круглий камінь, вирвавшися з його руки, упав далеко-далеко посеред загати.

— Здорово! — сказала Галя, і це слово її неначе обпекло мене.

А Котька схопив ще один камінь і важно сказав Галі:

— Ну, це ще не здорово. Ось дивіться, куди закину!

Він розмахнувся, але камінь вирвався у нього з руки і впав зовсім близько від нас, під скелю.

«Ага, ага, так тобі й треба! — мало не закричав я. — Не задавайся даремно!»

Галя засміялась, і Котька, бажаючи виправдатися, пояснив:

— Ну, це випадково. Сухожилля зірвав! — Він навіть зморщився, неначе від болю, і сказав: — Ви залишаєтеся, Галю, чи підете?

На мене Котька не дивився.

Галя встала, поправила плаття. Втрьох ми перелізли через кам'яну брилу, Галя нахилилася до відер.

— Давайте я допоможу вам! — сказав Котька, відсторонюючи Галю і хапаючи обидва відра.

— Ну ні, навіщо? Я сама!

Але Котька вже потяг відра до сходів.

— А тобі обов'язково треба на Підзамче, Василю? — спитала мене Галя. — Як того хлопця звати?

— Якого хлопця?

— Ну, того… до якого ти йдеш?

— Того?.. Тиктор! — випалив я навмання.

— Тиктор? — Але ж Тиктор не на Підзамчому живе. Він біля вокзалу живе.

— Звичайно, але зараз він у знайомих на Підзамчому,

1 ... 4 5 6 ... 65
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Будинок з привидами», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Будинок з привидами"