Читати книгу - "Будинок з привидами"

— А може… ти з ним іншим разом зустрінешся? — І Галя боязко подивилася мені в обличчя.

Але тут я вирішив бути жорстоким до кінця! Я хотів покарати Галю за її зустріч з Котькою і сказав сухо:

— Ні, іншим разом не можна. Я повинен зустрітися з Тиктором сьогодні!

Ми підійшли до сходів. На площадці між відрами стояв Котька, чекаючи нас.

— Ну, спасибі, Котю, — дуже ласкаво сказала Галя. — Тепер я сама донесу.

— Та киньте соромитися! Я вам допоможу! — сказав Котька басом.

— Ні, ні, Котю, спасибі. Ви ж ідете в інший бік, ось з ним вам по дорозі, — киваючи на мене, зауважила Галя.

— Давай, Галю, я тобі допоможу! — сказав я.

— Не треба мені допомагати, — відповіла Галя. — Сама не донесу, чи що? Ідіть собі разом. Ну, до побачення!

— Ні, дякую. Я не маю великого бажання йти в такій компанії! — сказав Котька і відвернувся.

Мені перехопило дихання.

— Ти мовчи… ти!.. ти!.. — майже вигукнув я.

А Галя глянула на мене, потім на Котьку і засміялася.

— Ой, дурна ж я! — сказала вона сміючись. — Ви ж не розмовляєте? Еге ж? А я думаю: чого ви все мовчите? Ви що — посварилися?

— Там, у нас свої рахунки! — сказав Котька і, схопивши обидва відра, поніс їх угору по сходах.

— А я не помітила. Ну що ж, до побачення, Василю. — І Галя повільно простягла мені руку. Я потис її холодну долоньку, і вона, міцно ступаючи, пішла по східцях слідом за Котькою.

Я стояв посеред сходів і дивився їм услід. А що коли Галя або, ще гірше, Котька оглянуться? Мені стало соромно, і я швидко спустився і перейшов кладкою через водоспад. Ну й лаяв же я себе в ту хвилину! «Ех ти, — думаю я, — боягуз! І навіщо видумав Тиктора? Треба було залишитися з Галею і спровадити Котьку. Не міг надавати Котьці або просто взяти відра та й понести сам. Тоді б Котька пішов. Проґавив такий випадок. Ішов-ішов сюди, щоб побачити Галю, із самої радпартшколи йшов, і ось радій — побачив! Тепер, напевне, вони підуть разом. І Котька стане вихвалятися перед Галею, який він сильний, скаже, що я його злякався, буде наговорювати на мене всячину. Обов'язково буде наговорювати».

Я обійшов дерев'яну церкву. В калюжі біля колодязя розмокала жовта коробочка від цигарок «Сальве». Витиснена етикетка з намальованою запаленою цигаркою вже відклеїлася і плавала поверх калюжі. Я подивився на цю етикетку, згадав, як кілька років тому ми збирали колекції отаких коробочок від цигарок, і швидко пішов по гірській крутій дорозі, яка обгинала Стару фортецю з боку Карвасарів. Я йшов на Підзамче і ніяк не міг зрозуміти, чого я йду туди.

Уже в місті, по дорозі додому, я зупинився біля вітрини перукарні Мрочка. Там за товстим бемським склом стирчали на болванках воскові обличчя тонконосих красунь. На кожній було натягнено і приклеєно парик. А обабіч нарядної і застеленої різнокольоровим папером та журнальними вирізками вітрини блищали два дзеркала. І я робив вигляд, що розглядаю обличчя воскових красунь з краплями клею на скронях, а сам скоса дивився в дзеркало. Правда, дивитися на себе в дзеркало просто так мені було соромно. Прохожі ще стануть сміятися: такий здоровий парубок і, як дівчинка, в дзеркало на себе роздивляється. Я дивився крадькома і думав: «Котька ширший за мене в плечах — та й тільки». Я бачив у боковому дзеркалі своє сердите обличчя, витрішкуваті очі, сорочку «апаш», підперезану поясом, цілі, без єдиної латки чорні молескінові штани. Сіра кепка була злегка заломлена назад. Погано тільки, що я був босоніж. Треба було взути сандалії. «Ех ти!» — вилаяв я сам себе. Намилувавшися собою, я широко розправив плечі і, як боєць, розмахуючи зігнутими в ліктях руками, рушив по бруку до радпартшколи. Міські тротуари були гладенькі і теплі від сонця.

Перший матч

На зеленому лужку у дворі радпартшколи курсанти грали у футбол.

Вартовий біля воріт, молодий смуглявий парубок з розкосими очима, в блакитній будьонівці, спираючися на гвинтівку, стежив з свого поста за грою. Я зупинився біля турніка.

Турнік — водопровідна труба, до блиску відполірована долонями, — був закріплений одним кінцем в розвилині клена. Другий кінець труби був прибитий скобками до вкопаного в землю стовпа. Стовп та кинута на траву одежа і були ворітьми для гравців. Другі ворота — два пеньки — виднілися під самими вікнами нашого флігеля. Там в голу стояв напівзігнувшись мій старий знайомий Полевой, секретар партійного осередку радпартшколи. Після демобілізації з Червоної Армії він вирішив не повертатися до себе на батьківщину в Катеринослав, а залишився у нас, на Поділлі, і повітовий комітет партії направив Нестора Варнайовича в радпартшколу.

В тих воротах, що були біля мене, метушився лектор політекономії, стрижений під машинку Картамишев у широчезних синіх галіфе, м'яких чоботях і оранжевій майці-безрукавці. Вчора я почув, як цього Картамишева і лектора з природознавства Бойка називали «братами-розбійниками». Вони були схожі один на одного — носили сині костюми і каракулеві папахи з червоним бархатним верхом.

Тепер «брат-розбійник» Бойко метушився в центрі гри. Я спочатку не міг навіть дібрати, кого він грає — центра нападу чи лівого краю. Він бігав посеред лужка у своїх штанях з шкіряними блискучими леями і, нарешті, відбивши м'яч, повів його в мій бік, до турніка. Тоді я зрозумів, що «братів-розбійників» призначили в різні команди і що вони грають один проти одного.

Не добігши до воріт кроків з п'ять, Бойко кинувся вперед, крикнув і буцнув по м'ячу так, що м'яч мало не розпоровся. Крутячися дзигою в повітрі і зачіпаючи траву, м'яч пролетів у ворота і, ковзнувши біля самих моїх ніг, підстрибуючи, покотився до вартового, а задоволений Бойко, витираючи піт з обличчя, крикнув розгубленому воротарю:

— Впіймав зайця?

Картамишев нічого не відповів і, важко дихаючи, помчав у важких кованих, чоботях навздогін за м'ячем до будки вартового.

Лютий від того, що йому забили гол, Картамишев повертався назад до воріт повагом, опустивши стрижену голову.

Бойко, все ще не відходячи від чужих воріт, підсміювався:

— А ще кажете: ми, ми — сильна команда! А в нас двох гравців не вистачає, та й то голи вам забиваємо.

— Хто ж вам не дає? Візьміть собі ще гравців! — похмуро відповів Картамишев.

Усі гравці, переступаючи з ноги на ногу, нетерпляче чекали продовження гри.

— А де ти їх візьмеш, гравців? — сказав Бойко й озирнувся.

Мені хотілося, щоб він помітив мене.