Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

Але на дальше читання «Пісні пісень» із Старого Завіту в пана Пампушки снаги не стало, і він замовк, і вже хотів був знову попросити свою препишну дружиноньку, щоб злізла на землю, аж Рокса проговорила:

— Як же й гарно складено! — і зітхнула, бо ж не була чужа її серцю поезія. Хотіла була додати ще щось таке, але, поглянувши на мужа, зойкнула в душі: «Пика ти упирева! Щучі зуби! — німо лементувала вона. — Вовчий рот! Ведмежа голова! Сичеві очі!» — і все в ній кричало ці слова зневаги, але дружинонька й вуст не розтулила, і її прегарні очі, важкі, великі, темні, як перезрілі вишні, заблисли раптом, наче свінула на них роса. — Добрий ти мій! — промичала вона від ненависті глухо та низько, неначе простогнала.

— Добрий-таки, — радо погодився Пампушка.

— А ліпших вішають, — немовби жартома шпигонула Роксолана.

— Щирісінька правда, — знов не заперечував обозний.

І посміхнувся якимось мислям, вишкіривши перед коханою жоною чорноту замість двох передніх зубів. Вони ж, оце чудернацьке подружжя, вже легко навчилися одне одного розуміти.

«Доброти в тобі, як у голомозого чуба», — гірко подумала дружина.

«А в тобі кохання задля мене… хоч трісь, а до мужа пнись!» — у мислях відповів їй Пампушка, бо завше волів думати про людей щось погане. А вголос мовив:

— Коли б ти не пішла, моя люба, за мене, я віддав би душу Богові.

— Таку душу? Богові? — і дружинонька, жартуючи, сказала те, що думала: — Таж Господь Бог такої й не прийме!

І зареготала на його руках.

Цей милий жарт додав обозному сміливості:

— Покурити б…

— Неси мене, неси… Жадаю!

І пан Пампушка-Купа-Стародупський, здавшись на такий аргумент, мерщій поволік її кудись далі, в траву, сподіваючись на негайне потвердження її слова про щиру любов.

Вони ж таки й побралися з великої любові, хоч, правда, крім кохання, в обох були до шлюбу й усякі інші приводи: не тільки багатство самого Пампушки, а й воістину царський посаг, що його дав пан гетьман, Гордій Пихатий, прозваний у народі Однокрилом, за своєю молодісінькою покоївкою, яка в п’ятнадцять літ стала йому й коханочкою (бо ж одному, бач, падлюці, було холодно спати), тілистою й до всіх приязною Параскою, яку саме пан гетьман і прозвав тоді Роксоланою (що з давніх-давен означало ні більше ні менше, як «Україна»).

І пані Параска-Роксолана, не дуже й шкодуючи за виноградником, котрого змалечку не вберегла, знущаючися з товстуна осоружного, поганяла його, кепкувала, тішачи свою душу:

— Неси мене, неси!

А сама ж тим часом думала тільки про того лобуряку, ведмедяку, ідоляку Михайлика.

12

А милий лобуряка той, лігши на виткане материною рукою рядно, що було на двох одно, картате, барвисте, схоже на плахту, підіклав собі кулак під щоку та й блимав, ненароком наче, на той вибалок, куди поніс Пампушка свою пані, аж поки неня не повернула його носом до небес:

— Поглянь! Ген… бачиш?

— Бачу, мамо, — так само пошепки озвався Михайлик, перевертаючись на спину і вздрівши двох величних птахів, що кружляли над ними в високості, пориваних не вітром, а весняною любовною грою і свободою льоту, і все в них раптом видалось Михайликові незвичним, і чудним, і чудовим, аж очі йому спалахнули від захвату красою волі. Він іще важко дихав після тої пригоди з Роксоланою, але вже голос його звучав не так хрипко, коли він мовив: — Я таких, мамо, ще й не бачив досі.

— А в степу не часто й побачиш: це, синку, соколи! — і Явдоха, припавши хлопцеві до вуха, прошепотіла: — Такі ж ось двійко птахів, кажуть старі люди… — і, озирнувшись, додала ще тихше: — Вони попереджають завше про появу Козака Мамая.

— Мамая? Та, може ж, це й не ті? Га? Мамо?

— Не знаю. Чула тільки, буцім так вони й літають перед ним, двійко соколів, віщуючи його появу.

— А чи ж ви коли його бачили, мамо? Козака того? Бачили?

— Прапрадід мій зустрів його колись.

— А ви?.. Хотіли б? Чи боїтесь?

— Чого б то чесній матері боятись Козака?!

— А все-таки…

Явдоха ворухнулась була щось відповісти, але здалось їй, буцім уже куняє хлопець, і вона сиділа над ним тихо й сторожко, сама собі нишком, як молитву, проказуючи звичні пестливі слова, ніби йому було оце не дев’ятнадцять, а тільки п’ять чи шість.

— Мій цвіркунчику, — шепотіла над парубком мати, — моє зозулятко! Кучерявчику мій, пострибунчику! Лебедику мій прехороший! Патретику мій достеменненький!.. Ти ж, бач, вузличок мій тугенький! Горобчику мій проворненький… — і доброта материнська струміла з усіх зморшок її чистого та виразного лиця, доброта до всього й до всіх, доброта в голосі, в погляді, в будь-якім русі, в зітханні, в розмові, в мовчанні, доброта, як те й належить матері, будь-якій матері, всім матерям всіх часів і народів, матері, неньці, мадонні, яку Господь Бог сотворив задля добра, задля миру, задля сліз, проливаних тисячоліттями — над помилками й прогріхами нерозумних дітей, хоч Явдоха, правда, й не плакала зараз, але все-таки їй чогось було сумно, як і завше матері, що схилилась над сином, котрий став на порі.

Мати оберігала сон Михайликів, хоч парубок, перевернувшись горічерева, спати й гадки не мав.

Він дивився в небо на двійко птахів, які немовби віщували спіткання з таємничим Козаком Мамаєм, що про нього всякі дива в народі переповідали з покоління в покоління, але скоро й думки не лишилося в Михайлика про Козака того, бо ж і не сподівався хлопець будь-коли зустрітися з ним, — Михайлик-коваль просто лежав собі в траві і пильно дивився в небо.

Ті соколи небавом десь поділись, але чимало птиці було тоді в степу й без них: і дрохви, і журавлики, і тетеруки, і горлиці, і гуси, і качки, і грайворони, і хохітви, і шуліки, і степові орли, — і все це було тоді таке плодюче, що яка-небудь куріпочка за місяць вилуплювала зо три десятки пташенят, — і все теє птаство в степу так дуже туркотіло, крюкало, щебетало, стогнало, курникало, пищало та співало, що птичий грайгомін над степом не вгавав ніколи, бо й чайки там квилили ще, і лебеді сурмили, і жайворони