Читати книгу - "Анна Київська"

Слухаючи розповідь про його гнів, жінки й дівчата тремтіли. Привітнішим їм здавався Сварог — бог сонця й вогню, якого деякі оповідачки називали «небесним ходаком». Бог поезії, оракулів, худоби й золота Волос був то добрим, то суворим, коли вступав у союз із Перуном. Ласкавіша, хоч і не завжди прихильна до людей була богиня Мокош, покровителька домашньої роботи й прядіння. Заходила мова й про німф, улюблених створінь тих русичів, яких єпископам не вдалося остаточно навернути до своєї віри; німфи жили в лісах та озерах, а також у будинках, де залюбки жартували з їхніх господарів, ховаючи від них усілякі предмети або дозоляючи закоханим. У добре опаленій залі під невсипущим оком Індігерди не стихав веселий гомін і сміх. Анна сміялася разом із своїми сестрами, але з веретеном у руці дуже швидко починала дрімати й марила про полювання та п’янкі перегони. Іноді їй щастило зайти до батькових покоїв, переповнених витворами мистецтва та книжками. Він був запеклий читач і проводив час здебільшого у своїй бібліотеці серед перекладачів, поетів, істориків, переписувачів та мініатюристів. Ярослав любив казати:

— Книжки — мов річки, що зрошують землю, вони — джерела мудрості.

Батько з дочкою читали Святе письмо, твори церковних отців, а також хроніки та романи, перекладені з грецької та болгарської.

Її мати, сестри, навіть Олена глузували з потягу Анни до товариства освічених сивоголових мужів, якими оточив себе Ярослав, отих дідуганів, від яких, за словами Єлизавети, відгонило цапом і ладаном. Найсмердючіший був учений чернець Іларіон, але те, що він наближається, було чути, на щастя, здалеку.

На цю думку Анна приснула зо сміху. І справді, від Іларіона тхнуло, немов від цапа.

— Чого ти смієшся?

Дівчина стрепенулась.

— Це ти, Пилипе? Ти мене налякав!

— Даруй мені, але князеві гості дивуються, що тебе немає з ними, й побоюються, що ти занудьгувала через їхню розповідь про битви.

— Та що ти! Такі розповіді ніколи не викликають у мене нудьги.

— А я гадав, дівчата воліють слухати історії про кохання.

На щастя, надворі було темно й він не побачив, як Анна зашарілася. Вона невимушено відповіла:

— Можливо, але тільки не я. Це тебе дивує?

— Еге ж, — прошепотів він.

У темряві Анна не могла розгледіти обличчя юнака, але очі його блищали і, здавалося, шукали погляду її очей.

— Не дивись так на мене.

— Пробач. Уже скоро я взагалі більш не бачитиму тебе.

— Замовкни! Я наказую тобі мовчати.

— Наказуй скільки собі хочеш, я не слухатимусь тебе.

— Пилипе! Ти забув, з ким розмовляєш?

— Ні, Анно Ярославно, я не забув, що ти — дочка мого володаря й що ти збираєшся вийти заміж за іншого. Але з думок мені не сходить та прекрасна мить, коли я пригорнув тебе.

— Я була непритомна.

— Це правда, але коли ти розплющила очі, то подивилася на мене так пильно…

— Нічого дивного — ти ж бо врятував мене від рогів грізного зубра.

— … і прошепотіла: «Дякую»…

— Дрібниця, не варто про це говорити, — мовила Анна глузливим тоном, якого не вловив юний дружинник, поринувши в спогади.

— … А тоді спитала: «Як тебе звати?»

— Пилипе!

— Еге ж, ти вимовила моє ім’я так ніжно!.. Промов його ще раз.

— Пилипе…

Опустивши руки, розслабившись і трохи аж оціпенівши, Анна роздивлялася в темряві свого супутника на полюванні, наче бачила його вперше: трохи вищий за неї, білявий чуб, така сама борода, великі блакитні очі, міцний рівний ніс, дуже білі зуби, повні вуста, плечистий, мускулясті руки й ноги. Пилип справляв враження дуже спритного хлопця. Анна часто, сміючись, порівнювала його із зайчиком, хоч Пилипові це й не подобалося.

— Не думаю, що зайчик урятував би тебе від рогів зубра! — бубонів тоді він.

Його сердитий вигляд вельми розважив її, і Анна так і прозвала хлопця — Зайчиком. Перегодя юнак і сам уже сміявся з її жартів.

Чому така важка була рука, що її Анна простягла до нього? Коли її пальці торкнулись його щоки, Анні здалося, ніби вони в неї закам’яніли. Та помалу вони ожили й занурилися в таку шовковисту бороду, що Анна аж затремтіла. Ця борода була зовсім інша, ніж батькова, яка колола її тендітну долоню, коли Анна в дитинстві горнулася до батька. Пилип навіть дихати не наважувався, боячись, що Анна перестане його гладити.

Вони довго стояли мовчки, дедалі більше сповнюючись хвилювання. Від фортечних стін долинув сміх і повернув їх на грішну землю. Повіяв вітер. І раптом стало так холодно!

Вони квапливо спустилися крутими сходами вниз. Там стояла Олена. Вона кинула на Пилипа підозріливий погляд.

— Що ти робив там угорі з княжною?

— Олено, облиш мене… Я востаннє милувалася рівниною.

— Хіба дівчина милується рівниною вдвох із чужим хлопцем напередодні свого одруження?

— Ой, та годі тобі про це одруження! Після того, як приїхав французький єпископ, воно у тебе з язика не сходить.

— Твій батько теж тільки про це й говорить! Гадаєш, він зрадіє, як дізнається, що його заручена дочка дозволяє іншому крутити їй голову?

Анна підійшла до годувальниці; очі в княжни палали люттю. Олена не встигла й ворухнутись, як холодна рука ляснула її по обличчю.

— Я знаю, хто мій батько, і знаю, звідки я повертаюсь. Ти образила мене, подумавши, що я бодай на мить могла про це забути. Мене виховали бути королевою, і я, з Божою ласкою, буду гідна того місця, яке батько призначив для мене.

Не звертаючи уваги на Пилипа, який стояв збоку, Анна відвернулася й повільно пішла до палацу, де її зустрів Всеволод; вигляд він мав стурбований.

— Сестричко, де ти була? Наш брат Володимир незадоволений, що ти так надовго покинула залу, це викликає подив у його гостей.

— Не турбуйся, зараз я скажу їм, де я була, вони мене зрозуміють.

У бенкетній залі було тепло, обличчя в гостей розчервонілися й блищали від поту. Тут стояв такий міцний запах страв, вин та випарів, розлягався такий гучний гамір, що Анна аж зупинилася на порозі. Її побачив воєвода князівської дружини, вклонився і дав знак іти за ним, прокладаючи їй дорогу поміж п’яних гостей. Діставшись до Володимира, Анна попросила його домогтися тиші. На знак свого володаря воєвода засурмив у ріжок. І гості одразу ж принишкли. Анна, стоячи, мовила:

— Брате мій, друзі мої, я знаю, що вас здивувала, а може, навіть засмутила моя відсутність. Я вибачаюсь перед вами. Я була на фортечних стінах, востаннє милувалася благородним містом Новгородом. Я подумала, що його ніщо в світі мені не замінить, що ніколи я