Книги Українською Мовою » Механічний апельсин 📚 - Українською

Читати книгу - "Механічний апельсин"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Механічний апельсин" автора Ентоні Берджесс. Жанр книги: ---. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 44
Перейти на сторінку:
з вікон машин «пушкі». Поліцію, безсумнівно, викликала ота мала зарюмсана дєвочка, адже поруч з електростанцією був телефон для зв’язку з рожамі.

— Дарма, смердючий цапе! — гукнув я. — Невдовзі стрінемось! Я ще відірву тобі яйця!

Відсапуючись, вони неквапно побігли в бік річки, крім першого Баржиного заступника Лео, який «міцно спав» на землі. Ми всі четверо поспішили в протилежний бік. За квартал був наскрізний провулок, темний і безлюдний; там ми сховались і помалу віддихались. Ми опинилися наче між двома величезними страшними горами — обабіч здіймалися височенні багатоквартирні будинки, і в кожному вікні блимало голубе світло. Напевно, телики. Того вечора показували так званий всесвітній телеканал — ту саму програму можна було посмотреть будь-де на планеті; як правило, її охоче дивились немолоді піпли середніх статків. Виступав або відомий комік, або чорношкірий співак, і передачу транслювали за допомогою телесупутників. Атож. Поки ми перечікували й відхекувались, поліційні машини з увімкненими сиренами промчали на схід. Отже, з нами все гаразд. Лише сердега Дим раптом вирячився на небо, де сяяли зорі й місяць, і широко роззявив пасть, мов дитина, що доти таких вєщєй не бачила.

— Цікаво, що на них? — проказав він. — Що воно діється там, нагорі?

Я щосили штурхонув його ліктем і відрубав:

— Отямся, дурак! Знайшов чим сушити мізки, блін! Там, мабуть, те саме, що й тут: один наштрикується на ножик, другий його тим ножиком підрізає. А поки що в нас ще дитяче врємя, братики, ходімо далі!

Піт і Джорджі загоготали, а сердега Дим тільки люто глипнув на мене, тоді знову звів очі на зорі та місяць. Ми посунули провулком, з обох боків якого лилося блакитне мерехтіння всесвітнього телеканалу. Тепер нам потрібна була машина. Вийшовши з провулка, ми повернули влєво і коли побачили велику бронзову статую якогось старого поета з верхньою губою, мов у мавпи, і з люлькою в немічному роті, то зрозуміли, що дісталися до Прістлі-плейс. Ми взяли на північ і вийшли до бридкого «Фільмодрому» — кіношкі, обдертої і подзьобаної, бо сюди не зазирав майже ніхто, крім таких мальчіков, як оце я і мої кенти, та й то аби лиш поверещати, порубатися чи пожаріть в темряві дєвочек. На афіші біля входу виднілися засиджені мухами невиразні плями — реклама ще одного ковбойського бойовика, де на боці шерифа, який палив зі свого шестизарядного кольта в конокрадів з войовничих легіонів пекла, билися архангели. Одне слово, така собі жлобська вєщь, що їх у ті часи штампувала державна компанія. Автомобілі, припарковані біля кіношкі, були нікудишні — переважно розбиті старі тачкі, серед яких стояв і досить новенький «дуранго-95». Його я й уподобав. Джорджі мав на кільці для ключів відмичку, так званий «багатоключник», тож невдовзі ми вже були в машині. Дим із Пітом влаштувалися позаду, пахкаючи, мов пани-хани, труїлками, а я ввімкнув запалювання й запустив стартер. Двигун потужно заревів, і ми відчули, як у нас приємно затремтіли нутрощі. Я натис копитом на газ, ми гарненько виїхали задком, і ніхто нас не засьок.

Якийсь час ми забавлялися на міських задвірках, лякаючи мужіков та жєнщін — вони перебігали дорогу, а ми виписували кривулі між ними й котами. Потім рушили на захід. Машин на дорозі майже не було, тож я витис педаль до кінця, і «дуранго-95» ковтав кілометри, як ті спагетті. Невдовзі обабіч замелькали голі дерева, і стало темно, страшенно темно, братва, — то ми виїхали за місто. Раптом фари висвітили щось велике і з ошкіреною зубатою пастью. Наступної миті воно завищало й хряснуло під колесами. Дим на задньому сидінні повернув голову й зареготав: «Га-га-га!» Згодом ми побачили молоденького мальчіка й мочалку, що любілісь під деревом. Ми спинилися, заплескали в долоні й затюкали до них, а тоді підійшли і дали кожному по кілька лящів. Вони заскиглили, а ми помчали собі далі. На черзі був «несподіваний візит». Непогана нагода поржать і когось згвалтувати. Під’їхали до селища, трохи віддалік від якого осібно стояв невеликий котедж із садочком. Саме вийшов місяць, і цей чепурний, охайний котедж стало дуже добре видно. Я скинув швидкість і вдарив по гальмах, а решта троє загиготіли, як бєзумниє. Тепер ми побачили на воротах його назву — «Оселя». Напис досить-таки похмурий. Я виліз з машини, наказавши кентам не гиготіти, а триматися поважно, відчинив маленьку хвіртку і підійшов до дверей будинку. Постукав. Спершу легенько, ввічливо. Але ніхто не відгукнувся, тож я погрюкав наглєй і почув, як хтось підійшов, відсунув засув і, прочинивши трохи двері на ланцюжку, виставив у щілину глаз.

— Хто там?

Судячи з голосу, це була мочалка, молоденька дєвочка, тому я дуже чемно, як справжній джентльмен, проказав:

— Перепрошую, пані, що змушений вас потурбувати, але ми оце з приятелем вийшли прогулятись, і йому раптом стало зле. Так скрутило, що він стогне й конає на дорозі. Чи не дозволите, ласкава пані, скористатися вашим телефоном, щоб викликати швидку допомогу?

— У нас телефону немає, — відказала дєвочка. — На жаль, немає. Зверніться до когось іншого.

З маленького котеджу долинало клацання — там хтось друкував на машинці. Потім клацання урвалось, і пролунав чоловічий голос:

— Що там таке, люба?

— А може, ви зробите таку ласку, — мовив я, — й винесете склянку води? Схоже, йому просто забило памороки. Мабуть, умлів, тільки й того. Дєвочка трохи повагалась, а тоді відказала:

— Зачекайте.

Вона пішла по воду, а мої три кенти тихенько вилізли з машини, крадькома підійшли до мене й понатягали маски. Я теж натяг маску, а тоді просунув клешню в двері й легко від’єднав ланцюжок. Заколисана моїм ввічливим голосом, дєвочка не замкнула двері на засув, хоч я був для неї просто нічний незнайомець. Учотирьох ми з ревищем удерлися до того чепурненького котеджика. Дим, як завжди, клеїв шута — підстрибував, вигукував соромітності. Зі смєхом ми вскочили до кімнати, де було світло, й побачили ту дєвочку, що лякливо скулилася, — молоденька вродлива мочалка з високими грудьми. Поруч сидів чєловєк, її муж, також молодий, в окулярах у роговій оправі. На столі стояла друкарська машинка, скрізь валялися аркуші паперу, а в одному місці вони лежали охайним стосиком — певно, щойно віддруковані. Перед нами знову був інтелігент-книголюб, як і той, що над ним ми познущалися кілька годин тому, одначе цього разу письменник, а не читач.

— Що таке? — здивувався він. — Хто ви? Як ви посміли

1 ... 4 5 6 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Механічний апельсин», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Механічний апельсин"