Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Манускрипт з вулиці Руської 📚 - Українською

Читати книгу - "Манускрипт з вулиці Руської"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Манускрипт з вулиці Руської" автора Роман Іванович Іваничук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 67
Перейти на сторінку:
слово, ну, як це так?.. Я ж душу, душу вам віддав...

— Іди до бога, — процідив чорт. — Яка там у тебе душа... Треба було шануватися. А ти дурний... Нікому ти більше не потрібний. На твоєму місці в корняктівській корчмі вже сидить новий. Іди...

І чорт пішов не оглядаючись.

А тоді Барон зустрівся поглядом з сеньйором Успенського братства Юрієм Рогатинцем, що стояв сам, без компанії, на бруку й теж дивився на магістральну веремію.

Рогатинець не відповів на блазенське розшаркування Барона, відвів очі, та за мить почув позаду себе сопіння, густий сморід перегару вдарив у ніздрі.

— Чого хочеш, Бароне?

— І ти мене так називаєш... Чого хочу? Один раз випити з тобою. У якій бажаєш корчмі, тільки щоб люди бачили, що ти зі мною п'єш. Я ще маю до дідька грошей...

— Від дідька, Бароне, ти ж з ним у спілці, кажуть.

— Так, так! А скільки мав! З самим Люцифером і його кодлом пив, з нобілітованими відьмами спав, грошима сіяв, нажився! А ти чого запосяг?

— Совість маю.

— А що таке совість — ти можеш мені її показати, щоб я помацав, зважив, оцінив дукатами? Со-о-вість маєш! Я ж тебе на гріху спіймав, забув? Спіймав тебе на гріху! — вдарився Барон у груди.Рогатинець гірко глянув на Барона, темний жаль затінив його сірі очі, він опустив голову.

— І нікому не сказав, нікому! То за те ходи тепер — випий зі мною на людях... Я нікому донині не сказав про твій гріх!

— То не гріх був, Бароне, — проказав тихо Рогатинець. — То... Та хіба ти зрозумієш?..

Народ уже втомився стояти, ворушився величезний котел, повен тисяч людських голів, треба було закінчувати виставу, та й сонце вже ховалося за банями Юрського собору.

Заграли ще раз сурми, їх заглушили войовничі крики — почався третій і останній штурм «смоленської твердині».

Він тривав недовго. Втомлені й голодні міщани, яким було обіцяно смажене на вогні м'ясо і кілька бочок доброго вина, так ретельно взялися воювати, що за мить розтрощили в'їзну вежу, міст не витримав ваги й напористості і завалився, вояки дряпалися по драбинах на мури, мури теж похитнулися і впали, обложені щодуху повтікали з фортеці, — когось же таки насправді придавить! — і поздавалися в полон, врешті, твердиня розсипалася зовсім — реготнув натовп на ринковому майдані.

Вольф Шольц, який задумав було розтягнути останній штурм надовше, з острахом позирав тепер на Жолкевського, проте гетьман втомлено й байдуже дивився під ноги, сперши на руку голову; бургомістр скористався задумою регіментаря і, рятуючи становище, наказав підпалити картон і дошки.

Полум'я бухнуло в небо, видовище було вражаюче — подібно, напевне, горів справжній Смоленськ, а трибуна поволі порожніла, гетьман наказав подати карету. Тоді нижні лавиці трибуни зайняли переможці й переможені, розпочався бенкет.

На дахах ще маячіли хлопчаки, вони розійдуться найпізніше. Між двома рядами димарів на Гуттерівській кам'яниці стояли групами по троє чорносутанні новіції й схоласти єзуїтської колегії — збиратися великими гуртами і по двоє не дозволялося спудеям львівського новіціату[6].

Новіцій Зіновій, шістнадцятирічний син реєстрового сотника Михайла Хмеля, котрий служив у одеського старости Яна Даниловича, притулився до комина, на крок відступивши від схоластів Броніслава й Казика. Тільки на крок — більше не можна, вони все одно підійдуть, бо їм наказано опікуватися схизматом Зіновієм, який за час навчання в колегії повинен навчитися бути слухняним, як палиця в руках старця.

А новіцієві ще марилися заолеські поля, і Вороняцький кряж, і тиха, глуха Гавареччина, що сховалася в глибокій ярузі, з якої видно тільки небо.

Схоластам наказано було зробити все, щоб він про це забув. Щоб почав існувати спочатку, так — наче дотепер не мав ні батька, ні матері, ані дитинства, ані рожевого дикого коня, що пасся і вигулював, відколи пам'ятає, на гаварецьких горбах.

Схоласти стояли позаду Зіновія, а він дивився поверх червоних міських дахів і не бачив, що чинилося на Ринку, а тільки дикого коня, котрий із сходом сонця появляється, мов видиво, на вершку гори і гасає, і рве копитами землю, і бавиться весь день на волі, аж поки не зчервоніє сонячний круг і в нього кане рожевий силует.

Зіновій дивився поверх дахів і враз побачив... Сутінки впали на гаварецьку полонину, а на ній стали гуртом коні — сірі коні збилися над коритом чи васагом, повним якогось їдла. Вони штовхалися, били один одного копитами; чорний без обличчя пастух сидів на білому коні, стягнувши поводами його голову аж до колін, у білого коня скапувала жовта піна на землю, загнузданий, та ще не впокорений білий кінь не хотів їсти — невже це той самий? — а бидло жерло з корита, хоч довкола хилились тихі полонинські трави і було просторо й вільно, а на жодному бидлові — ні шлеї, ні уздечки. І сходили з горбів до табуна поодинокі сірі коні, хоч їх не підганяв ніхто, хоча стелилися довкола соковиті трави.

А десь за горбами галайкали пастухи, і зненацька рожевий кінь, той самий рожевий кінь з дитинства, струнконогий, граціозний, вискочив на пагір і, минаючи табун, стрілою помчав на захід сонця; сонячний кінь гордовито пролетів біля корита, він був вільний і мчав до волі, втім — так спокійно, що й не здригнулася голова, — чорний, без обличчя пастух скинув рукою, і тоненька змійка аркана свиснула швидше шаленого бігу рожевого коня; заіржав вільний кінь, здибився на задні ноги, присів крупом до землі, рвонувся з місця й розпучливо закричав, не відаючи, що трапилося; він не чув ні свисту аркана, ані поворозки на шиї, та мусив чомусь стояти на місці, а пастух спокійно тримав кінець аркана у своїй руці і спокійно жерло бидло з корита.

— Пустіть рожевого коня! — скрикнув Зiновiй i отямився. Ринок галасував, горiла дощана фортеця, позаду нього стояли два схоласти. Вiн повiв рукою по шиї, немов хотiв намацати тонку волосiнь, яка спiймала тiльки що рожевого коня; ступив крок по рiвному даху i зупинився, почувши тихий владний голос:

— Новіціуш Зіновій! Хіба вже хтось повелів вам вертатися до бурси?

Абрекова не відходила од вікна цілий день. Бо й справді — такі оказії трапляються у Львові не так уже й часто. За її молодості, правда, кипів одного разу натовп на Ринку — стинали тоді голову козацькому отаманові Іванові Підкові, в той день на ратуші обвалилася галерея: чи

1 ... 4 5 6 ... 67
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Манускрипт з вулиці Руської», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Манускрипт з вулиці Руської"