Читати книгу - "Фаворит"

Пригнічений, я повернувся додому.

Зазирнув у кімнату Сцілли. Там було темно, і я чув її розмірене дихання. Сцілла досі спала.

Унизу Джоан грала з дітьми в покер проти каміна на килимку. Я навчив їх цієї гри одного сльотливого дня, коли малятам обридло гуляти в «раммі» і вони рюмсали та сварилися. Покер, ця таємнича гра ковбоїв з «вестернів»[1], їм дуже сподобалася. За кілька тижнів Генрі зробився таким мастаком, що слід було подумати, перш ніж сідати грати з ним. Його гострий і точний зір фіксував найменші цяточки на звороті карти, а коли він зображував хитре здивування, аби застукати суперника, навіть дорослі не раз ловилися на гачок. Я захоплювався Генрі. Він міг би й самого чорта обдурити.

Поллі теж досить добре грала, і навіть маленький Уїльям хвацько одрізняв «флеші» од «фулів».

Вони грали вже, певно, давно, бо стосик фішок перед Генрі був утричі вищий, ніж у будь-кого.

Поллі защебетала:

— Генрі виграв усі фішки, й довелося знову ділити та починати гру.

Генрі осміхнувся. Карти були для нього розкритою книгою, і він гарно читав її.

Я взяв у нього десять фішок та підсів до гравців. Здавала Джоан. Вона дала мені дві п'ятірки, а потім я витягнув ще одну. Генрі скинув дві карти й прикупив. Вигляд у нього був аж надто вдоволений. Всі спасували. Тоді я рішуче докинув дві фішки й заявив:

— Піднімаю на дві.

Генрі глипнув на мене, переконався, що я не жартую, і став удавати, ніби він не наважується, зітхав, тарабанив пальцями по столу. Знаючи його вміння торгуватись, я зрозумів, у нього гарні козирі і він тільки й думає, як би видурити в мене щонайбільше.

— Ще на одну, — кинув він.

Я збирався докинути дві, та вчасно зупинився.

— Ні, Генрі, мене не купиш! — Я скинув карти й посунув до нього виграш. — Дістанеш всього-на-всього чотири — й жодної більше.

— А що в тебе було, Аллане? — спитала Поллі й, перекинувши карти, побачила три п'ятірки.

Генрі посміхнувся. Він не пручався, коли Поллі перекинула його карти. У нього було два королі. Всього лише два королі!

— Таки застукав тебе, Аллане! — задоволено сказав він.

Уїльям і Поллі застогнали.

Ми продовжували гру, поки я не реабілітував себе та не відіграв у Генрі чималу купу фішок. Потім настав час лягати дітям, і я пішов до Сцілли.

Вона вже прокинулась і лежала в темряві.

— Заходь, Аллане.

Я засвітив лампу біля її ліжка. Перший струс у неї минув, вона здавалася цілком спокійною.

— Хочеш їсти? — запитав я. Сцілла від учора ріски в роті не мала.

— А ти знаєш, Аллане, хочу, — здивовано мовила вона. Я спустився вниз, допоміг Джоан зготувати вечерю й відніс її Сціллі. Ми їли, і вона, спираючись на подушки, сама у великому ліжку, почала розповідати, як вони стрілися з Біллом, як коротали час і як їм було весело. Очі сяяли од напливу спогадів. Вона говорила тільки про нього. Я не перебивав її, поки в бідолашної не затремтіли губи. Тоді розповів про Генрі, про отих двох королів, і Сцілла всміхнулася та заспокоїлась.

Мені дуже хотілося знати, чи не було в Білла якихось неприємностей, чи не погрожував йому хто, та розумів, що не час для розпитувань. Отож примусив її ковтнути ще одну таблетку снотворного, що ото дали в лікарні, вимкнув світло та побажав їй доброї ночі.

Роздягаючись у своїй кімнаті, я ледве тримався на ногах, адже не спав понад сорок вісім годин, та ще таких неспокійних. Я знеможено впав на постіль. У такі хвилини поринаєш у сон, як у жадану насолоду.

Та ось Джоан розбудила мене.

— Прокиньтесь, будь ласка! Я вже цілу годину стукаю.

— Що трапилось?

— Вас просять конче підійти до телефону.

— О ні, — простогнав я. Мені здавалося, що ще ніч. А коли глянув на годинник — була вже одинадцята. Пішов униз, не в змозі прокинутись.

— Алло!

— Містер Аллан Йорк?

— Так.

— Не кладіть трубки. — Щось клацнуло в апараті. Я позіхнув.

— Містер Йорк? У мене повідомлення від інспектора Лоджа з Мейденхедського поліцейського відділка. Він хоче бачити вас завтра о четвертій.

— Гаразд, — одказав я й піднявся, хитаючись, до своєї кімнати.

Лодж чекав мене. Він підвівся, потиснув мені руку, вказав на стілець. Я сів. Тепер на столі в нього не було паперів, крім невеличкої теки. За моєю спиною, біля столика сидів констебль. Він розгорнув зошит, взяв у руки перо, готовий записувати.

— У мене тут деякі свідчення, — постукав Лодж пальцем по своїй теці, — що про них я хотів би вас сповістити. А потім задам вам кілька питань. — Він вийняв із теки два сколоті аркуші.

— Це свідчення містера Дж. Л. Дейса, управляючого конторою іподрому в Мейденхеді. Він заявляє, що серед вартових біля бар'єрів дев'ять перебувають на постійній роботі, а трьох найняли того дня.

Лодж відклав аркуш і взяв другий.

— А це свідчення Джорджа Уоткінса, постійного вартового. Він каже, що вони кидали жереб, кому яку перешкоду обслуговувати. Біля окремих бар'єрів стоять по двоє. У п'ятницю тягнули жереб. А в суботу один з новачків попросився до найдальшої перешкоди. Уоткінс каже, що її ніхто не любить, адже доводиться бігати через усе поле, коли хочеш сам поставити на наступний заїзд. Отож всі охоче погодилися. На решту бар'єрів кидали жеребок.

— Як же він виглядає, той вартовий?

— Ви ж мусили його бачити.

— Ні, не роздивився. Біля кожної перешкоди хтось стоїть. Я б не відрізнив їх.

— Уоткінс запевняє, що впізнав би його, а описувати не береться. Каже, звичайний собі чоловік. Середній на зріст, років під тридцять. Носить кепку, сірий костюм і просторий макінтош.

— Це ще не прикмети, — буркнув я.

— Він каже, що його звуть Томас Кук, безробітний, який перебивається сяк-так. Приємний на вигляд, без будь-яких дивацтв. Розмовляє, як корінний мешканець Лондона.

Лодж відклав аркуш і взяв інший.

— Це заява Джона Рассела з «швидкої допомоги». Він свідчить, що стояв біля першої перешкоди, стежачи, як коні огинали дальній поворот іподрому. В тумані видніли три бар'єри. Один з них ледве сірів у суцільній запоні. Він бачив, як майор Девідсон вискочив з імли, подолавши саме той бар'єр, і як упав перед наступною перешкодою. Майора він уже не бачив, хоч кінь його звівся на ноги й поскакав геть. Рассел пішов до перешкоди, де впав майор. Коли ж помітив, як ви озираєтесь, — побіг. I знайшов майора розпростертим на землs.

А дріт він бачив? — поцікавився я.

— Ні.