Читати книгу - "Твори. Том 1"

Письменник справедливо вважав, що шлюб у буржуазній родині стає вигідною торговельною угодою. Заснований на розрахунку, він виявляється аморальним і нетривким («Бувальщина», «Добродій Паран», 1882; «Край ліжка», «Перший сніг», 1883; «Марна краса», 1890). Наслідком таких шлюбів стають подружні зради («Торт», «Прощання з тілом», 1882; «Вартовий», 1887; «Вечір», «Пробачення», 1889). Щоправда, інколи адюльтер набуває у Мопассана розважально-веселого характеру, особливо в новелах з «веселими маркізами» («Позбулися», 1885; «Знак», 1886).

Новелістика Мопассана вражає розмаїттям типових ситуацій, тем, характерів героїв, настроїв. Величезну роль у них відіграє реалістична змістовна деталь, що відразу надає неповторної виразності художньому образу. Серед величезної кількості Мопассанових новел не можна знайти двох схожих, і кожна з них має своє забарвлення й свою тональність. Поважні й веселі, похмурі й жартівливі, філософсько-зосереджені і побутові чи ліричні, вони розповідають про сучасників письменника, не приховуючи багатьох їхніх негативних рис. У новелах Мопассана можна знайти всі відтінки людських емоцій, від доброзичливої посмішки до саркастичного сміху чи гострої сатири, від легкого смутку до відвертого відчаю чи неприхованого гніву.

Мопассан виявляє гостру спостережливість не лише тоді, коли розкриває стосунки між людьми, але й коли змальовує картини природи, у яку був закоханий усе життя. У нього немає жодного твору, де б він не змальовував якийсь пейзаж — ліс, поле, пагорби, море, болото. До того ж підібні картини — не самоціль художника, вони мають чітко визначене завдання — підкреслити почуття або настрій персонажа. Один з французьких дослідників звернув увагу, що новели Мопассана рясніють точними даними про стан повітря і його температуру, але особливо багато письменник говорить про запахи, що оточують героя, зазначаючи навіть їхнє джерело. Не менше у Мопассана описів неба, хмар, сонця, місяця і, безперечно, улюбленого моря — то спокійного, то розбурханого.

Новели Мопассана охоплюють майже всі сторони існування буржуазного суспільства, викриваючи його устої, що спираються на егоїзм і жорстокість, лицемірство і брехливість («П’єро», 1882; «Гарсоне, кухоль пива!», 1884; «Баронеса», 1886). У багатьох з них відбито обмежений і жалюгідний світ чиновництва, з яким письменник був добре обізнаний за часів праці у Морському міністерстві. То були роки, отруєні наклепами, заздрощами та інтригами його колег, які не могли простити Мопассану незалежної поведінки і занять літературою. Він добре розумів причини такої поведінки цих чиновників, що мусять пнутися зі шкури, аби «вибитися в люди». Звідси їхня скнарість, жадібність, хворобливе честолюбство, плазування й підлабузництво. Повсякденна, сповнена постійної ворожості й підозри атмосфера, сірість і злиденність животіння перетворює їх на тупих, жадібних і лихих людців, здатних на всяку підлість («Старий», 1882; «Спадщина», «Королева Гортензія», «Орден», 1883; «Посаг», «Парасоля», 1884). Та коли Мопассан розповідає про долю якогось дрібного чиновника, уїдлива іронія і гротеск змінюються у автора на неприховане співчуття і серйозні роздуми («Прогулянка», «Намисто», 1884).

У зв’язку з тогочасною модою на фантастичне і надреальне, що виникла у 70—80-і роки, у Мопассана з’являються новели про психопатологічні випадки та «страшні» історії. Однак сам письменник пояснював усі факти в них реальними причинами («Рука», 1883; «Вовк», 1882; «Волосся», «Різдвяна казка», «Жах», 1884).

Наприкінці 80-х років новели Мопассана часто стають дуже похмурі, песимістичі, у них з’являються думки про обмеженість людського розуму, самотність, безумство й смерть («Горля», «Покійниця», 1887; «Хто знає?», 1890; новели збірки «Марна краса»). Усе це свідчило, що в творчості письменника намітився злам, його матеріалістичний світогляд, який визначав усю попередню творчість, поступово зникав і сам Мопассан почав схилятися до визнання надприродних і містичних явищ.

Можливо, ця криза пояснювалася і швидко прогресуючою недугою. Адже вже восени 1890 року лікарі категорично заборонили йому писати. Мопассан відмовлявся від численних запрошень, відпочивав, бажаючи відновити сили. Багато подорожував, шукаючи у швидких переїздах забуття від хвороби, відвідав Тараскон, вольтерівський маєток у Ферне, Тулузу… І, намагаючися працювати, складав творчі плани, яким не судилося збутися. У 1891 році Мопассан почав писати великий роман: «Маю вже п’ятдесят сторінок «Анжелюса», — повідомляв він приятелям. — Рік праці, більше не зміг ні рядка». А 2 січня 1892 року в Мопассана почалися галюцинації… Він помер у психіатричній клініці 6 липня 1893 року і був похований на цвинтарі Монпарнасу.

На творах Мопассана і його особистому житті позначилися ті важливі соціально-політичні зміни, що відбувалися у Франції другої половини XIX сгг. Він був свідком безславного падіння ненависного народові правління Луї Бонапарта і його Другої імперії, особисто пережив трагічні події франко-прусської війни, але творчість його грунтується на міцній основі — непорушній і щирій любові до людини.

Еміль Золя мав рацію, сказавши над могилою письменника: «Він лишиться у пам’яті одним із найнещасніших і найщасливіших людей на землі»

В. ПАЩЕНКО

Життя

І

Спакувавши валізи, Жанна підійшла до вікна. Дощ не вщухав.

Цілу ніч злива стукотіла в шибки й покрівлі. Здавалося, нависле небо, обважнівши від води, прорвалось і виливалось на землю, обертаючи її в кашу і розчиняючи, як цукор. Важкою спекою дихали пориви вітру. Дзюркотіння струмків заповнювало безлюдні вулиці; будинки, як губки, вбирали в себе вогкість, що просочувалася всередину й виступала потім краплями на стінах, од підвалів до горищ.

Жанна напередодні тільки вийшла з монастиря, була тепер уже назавжди вільною і, жадаючи зазнати всіх радощів життя, про які так довго мріяла, боялася, що батько передумає їхати, якщо не випогодиться, і в сотий раз зранку допитливо вдивлялася в обрій.

Потім вона згадала, що забула покласти свій календар у саквояж. Вона зняла зі стіни поділений на місяці шматочок картону з віньєткою, на якій золотом були виведені цифри поточного року: «1819». Викреслила олівцем чотири перші колонки, заштриховуючи імена всіх святих аж до 2 травня — дня свого виходу з монастиря.

З-за дверей почувся голос:

— Жаннетто!

— Заходь, тату, — відповіла Жанна.

Увійшов її батько.

Барон Сімон-Жан Ле Пертюї де Во був дворянин минулого століття, дивак і добряга. Палкий послідовник Жан-Жака Руссо, він почував ніжну любов до природи, полів, лісів і тварин.

Природжений аристократ, він інстинктивно ненавидів дев’яносто третій рік; але, маючи вдачу філософа і вихований як ліберал, він проклинав тиранію з невинною і пишномовною ненавистю.

Його великою силою й великою слабістю була доброта; доброта, якій бракувало рук, щоб обіймати, голубити, роздавати; доброта творча, марнотратна, нестримана,