Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Володимир 📚 - Українською

Читати книгу - "Володимир"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Володимир" автора Семен Дмитрович Скляренко. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 164
Перейти на сторінку:
що стояв там, де він його й покинув, - під стіною хижі.

І чомусь, невідомо саме й чому, трапилось з ним те, чого він зовсім не ждав. З очей зірвалася, поповзла по щоках, прокотилася посивілою бородою й упала на траву велика зерняста сльозина.

- Не плач! - суворо сказав він Вісті. - Диви, - засварився вже він, - своїми сльозами всю твар мені змочила. - Він провів рукою по щоці й змішав свою сльозу з сльозами Вісти. - Ти краще скажи, як тут?

- Що повім? - відповіла вона. - Усе як було. Де ти так забарився?

Він обернувся назад, ніби хотів оглянути пройдений шлях.

- Далеко був, - промовив глухо. - Ратоборствували ми... Тепер уже вороги сюди не прийдуть... От тільки князя нашого Святослава не стало...

- Чула! Ходімо до хижі, Микуло. І вони пішли - бігцем по схилу валу, повільніше - двором.

- Чула, чула, - говорила Віста. - Від багатьох чула про князя. І вже думала, аще князь поліг головою, то й ти біля нього кості склав.

- Ні! - скрикнув Микула. - Я живий, живий, Вісто!

Разом, дуже зігнувшись, бо двері за довгий час ще більше осіли, зайшли вони приступцями до хижі, зупинились одразу за порогом. У кутку тлів вогонь, червонувате його проміння осявало піл, темні стіни, кадь, у якій світилось кружальце води, порожні, перевернуті догори денцями корчаги, горнці.

Микула поволі рушив уперед, зняв з плечей торбинку й щит, одчепив од пояса меч, поклав зброю перед очагом, сам низько вклонився вогню й чурам, що під ним жили.

І хто знає, чи почули й пізнали чури Микулу, чи, може, свіжим вітром війнуло на очаг від розчинених дверей, але вогонь у ньому враз ожив, забуяв, жовто-червоні язики піднялися над жаром.

- І як живе рід наш? - запитав, сівши біля очага, Микула.

- Усе як було... Немає роду.

- А брати Бразд і Сварг?

- Бразд тепер не брат нам... Посадник княжий, новий терем поставив...

- Бачив... Добрий терем. А брат Сварг?

- Що Сварг? У старій його корчениці десятки холопів працюють, а ще одну поставив на шляху до Остра.

- А інші родовичі наші?

- Усе далі й далі люди від людей.

- Чому ж, Вісто?

- У кого земля й гривні, в того сила й правда, це тільки в нас нічого досі не було. І вже тоді Віста запитала в Микули, поглядаючи на торбинку, що лежала на долівці недалеко від вогнища:

- А ти, Микуло, щось приніс?

Він не зрозумів навіть, про що вона запитує.

- Ти про що говориш?

- Чи є в тебе в торбі, - задихаючись, запитувала вона, - гривні, золото, срібло, багатство?

Микула подивився на неї, ніби не впізнавав.

- Багатство? О так, маю, он воно в торбині.

- І можна мені взяти подивитись?

- Дивись, дивись!

Поспішаючи, вона схопила й розв'язала торбинку, заходилася все з неї викладати.

- Сорочка?.. Та вона ж уся в крові... А це ногавиці... Знову кров! А це що?! Якесь жито?

- Дань узяв, - посміхнувся Микула. - Гречка це. Віста розгублено опустила руки.

- А де ж... де ж, Микуло, - запитала вона, - золото, срібло?

- Не знаю, де воно, - тихо промовив Микула. - Не знайшов... - Трохи помовчавши, він додав: - Що багатство?! Он, у Києві бувши, шукав дочку нашу Малушу... її немає, Вісто! Навесні померла... у Дніпрі втопла... - Він узяв з торбинки кілька зерен гречки, кинув їх у вогонь. - За спокій її душі.

Віста заплакала так, як плачуть діти, - невтішно, навзрид...

5

Невдовзі побував Микула в брата свого Бразда, - Любеч невеликий, куди не руш - терема його не обминеш, не хотів би піти, так однаково княжий посадник покличе.

- Чув, чув, що повернувся ти з брані, Микуло, - одганяючи псів на воротях, говорив Бразд. - Що ж до мене довго не приходив? Загордився?

- Чого б то я став гордитись, брате? - відповів на це Микула. - І чим?

- А хто тебе знає? Ми - земляні люди, ти ж воїн... Проте ходімо до дому.

Разом зайшли вони до терема, де якраз топила піч жона Бразда Павлина. Микула привітався з нею, але малоговірка, завжди нібито сердита Павлина майже не відповіла на його вітання. Знадвору увійшли три сини Бразда - Гордій, Самсон, Вавило, і Минула навіть не пізнав їх - недавно були уноші, від землі не видно, а нині високі, жилаві, дужі, як і їх батько.

- Бачу, сини в тебе могутні, - промовив Микула. - Ростуть та й виросли вже.

- Аякже! - засміявся Бразд. - Так усе йде в світі - одні мруть, інші дорогу труть, одно загибає - нове виростає... А сини мої справді могутні.

- У батька пішли, - засміявся й Микула.

- А що ж, - згодився Бразд. - Мабуть, так і є, - в мене, в батька.

Сини недовго побули в теремі - вони, либонь, завжди тут з'являлись, коли хтось приходив до батька, - оборонити його, захистити. І зараз вони, побачивши, що до отця прийшов його брат Микула, одразу вийшли, рідний дядько їм був нецікавий, зникла з терема й Павлина - брата Микулу не хотіла частувати.

- То де ж ти бував? - поцікавився Бразд. - Де ходив?

- Навіщо запитуєш? - махнув рукою Микула. - Сам знаєш, колись ти ходив на брань, нині побував я, а предки наші, брате, все життя не сходили з коней...

Нагадування про предків, либонь, не сподобалось Бразду, й він сердито махнув рукою:

- Не сходили з коней? Так це ж коли було? А чого б я нині став сидіти на коні? А втім, скажи ліпше про себе, чув, що січа з ромеями була велика, ми тут такожде терпіли - давали князям воли, коні, жито всяке... і людей не одинажде давали...

- Дуже великі брані були над Дунаєм, брате, - зітхнув Микула. - Як і вистояли, - не знаю... Сукупно стояли - болгари й ми. Але вистояли - не посрамили Руської землі, лише втратили князя...

- Що ж, Святославу честь і слава, - спокійно сказав Бразд. - Маємо тепер Ярополка. Достойний князь Святославич... На столі Київському сидить твердо, його слухає вся земля... А ти ж як,

1 ... 4 5 6 ... 164
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Володимир», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Володимир"