Читати книгу - "Легенда про святого пияка"

Однак він трохи гнівався на долю за те, що вона не послала йому знову сюди, в цю кав’ярню, як минулого разу, гладкого вусатого пана з дитячим личком, який дав би йому можливість заробити грошей. Адже ні до чого люди не звикають так швидко, як до чудес, якщо вони трапляються з ними раз, другий, третій. Так! Природа людей така, що вони навіть гніваються, якщо доля не пропонує їм безперервно все те, що, як здавалося, пообіцяло випадкове й тимчасове везіння. Такими є люди — чого ж іншого ми очікували від Андреаса? Отож, решту дня він провів у різних інших тавернах і вже навіть змирився з тим, що час пережитих ним чудес минув, остаточно минув, і до нього знову повернулося його старе життя. І згідний прийняти той повільний занепад, до якого завжди готові пияки — непитущим цього ніколи не збагнути! — Андреас знову подався на береги Сени, під мости.

Там він спав, то вдень, то вночі, так, як звик за останній рік, то там, то тут позичаючи в одного зі своїх товаришів у нещасті пляшку шнапсу — аж до ночі з четверга на п’ятницю.

А в ту ніч йому наснилося, що прийшла до нього маленька Тереза в подобі білявої дівчинки з кучериками і сказала йому: «Чому ти не був у мене останньої неділі?» І маленька свята виглядала точнісінько так, як він багато років тому уявляв собі свою доньку. Але ж він не мав жодної доньки! І уві сні він сказав маленькій Терезі: «Як ти зі мною розмовляєш? Ти забула, що я твій батько?» На що мала відповіла: «Вибач, батьку, але зроби мені послугу і прийди післязавтра, в неділю, до мене в церкву Святої Марії Батіньольської».

Після цієї ночі, після цього сну Андреас підвівся, бадьорий, як тиждень тому, коли з ним іще траплялися дива, так ніби він сприйняв цей сон за справжнє чудо. Йому знову закортіло помитися в річці. Але перед тим, як зняти жакет, він сягнув до лівої нагрудної кишені в несмілій надії, що там могло залишитися трохи грошей, про які він, можливо, забув. Отже, він поліз до лівої внутрішньої кишені свого жакета, і його рука не намацала там жодної купюри, натомість там було шкіряне портмоне, куплене кілька днів тому. Він витяг його і побачив, що воно геть дешеве, обміняне кимось на нове, але чого ще можна було очікувати! Спилок. Волова шкіра. Андреас розглядав портмоне, бо ніяк не міг пригадати, де й коли і навіщо його купив. «Як ця штука до мене потрапила?» — питав він себе. Врешті-решт він відкрив портмоне і побачив, що в ньому є два відділення. Із зацікавленням зазирнув у кожне, і в одному з них лежала купюра. Андреас витяг її — це була купюра в тисячу франків.

Цю тисячу франків він негайно запхав до кишені штанів, пішов на берег Сени, і не озираючись на своїх товаришів у нещасті, помив обличчя і навіть шию, і робив це майже весело. Після цього він знову вдягнув жакет і розпочав новий день тим, що пішов до тютюнового кіоску купити цигарок. У нього залишалось достатньо дріб’язку, аби заплатити за цигарки, але він не знав, чи матиме ще нагоду розміняти купюру в тисячу франків, яку таким дивним чином знайшов у себе в портмоне. Йому таки вистачило життєвого досвіду, щоби здогадатися, що в очах світу, світу авторитетного, між його одягом, його виглядом і купюрою у тисячу франків існує помітна невідповідність. Але, набравшись завдяки новому чуду відваги, вирішив спробувати. Задіявши рештки глузду, він звернувся до пана за касою тютюнового кіоску з такими словами:

— Прошу дуже, якщо ви не можете розміняти тисячу франків, я дам вам дрібніші гроші. Але мені хотілося б її розміняти.

На здивування Андреаса, продавець кіоску відповів:

— Навпаки! Мені якраз потрібна купюра в тисячу франків. Ви нагодилися дуже доречно.

І власник розміняв йому тисячофранкову купюру. Після цього Андреас трохи затримався біля шинквасу і випив три келихи білого вина; так би мовити, із вдячності долі.

VII

Поки він отак стояв за шинквасом, йому впав у вічі малюнок у рамочці, який висів на стіні за широкою спиною господаря, і цей малюнок нагадав йому старого шкільного приятеля з Ольшовіце. Андреас запитав господаря:

— Хто це? Здається, я його знаю.

На це і господар, і всі відвідувачі, які стояли за шинквасом, гучно розреготалися. І всі вони закричали:

— Ти ба! Він не знає, хто це!

Насправді ж це був славетний футболіст Кан'як, уродженець Сілезії, прекрасно відомий усім нормальним людям. Та звідки його могли знати алкоголіки, які спали під мостами через Сену, як, наприклад, наш Андреас? Йому стало соромно, а надто через те, що він щойно розміняв тисячофранкову купюру, тож Андреас поквапився збрехати:

— О, звісно, я його знаю, це навіть мій друг. Просто малюнок видався мені невдалим.

І щоби його більше ні про що не питали, швидко розрахувався і пішов.

Тепер він відчув голод. Зайшов у найближчий ресторан, поїв, випив червоного вина, а після сиру й кави вирішив решту дня провести в кінотеатрі. От тільки не знав, у якому. І, свідомий того, що наразі в нього в кишені не менше грошей, ніж у будь-кого з тих заможних чоловіків, які ідуть йому назустріч вулицею, подався на Великі бульвари. Між Оперою і бульваром Капуцинів він почав шукати фільм, який міг би йому сподобатися, і врешті знайшов. На плакаті, що анонсував цей фільм, було зображено чоловіка, який очевидно мав намір загинути у небезпечній пригоді. Як повідомляв плакат, герой ішов безжальною, спаленою сонцем пустелею. Саме на цей фільм і пішов Андреас. Він почав дивитися стрічку про чоловіка, який іде спаленою сонцем пустелею, і вже був готовий вважати героя симпатичним і відчути свою спорідненість із ним, як раптом у сюжеті відбувся несподівано щасливий поворот: чоловіка в пустелі врятував науково-дослідний караван, що проходив неподалік, і повернув його в лоно європейської цивілізації. Після цього Андреас втратив будь-яку симпатію до героя фільму. Та тільки-но він зібрався підвестися, як на екрані з’явився портрет його однокласника, якого