Читати книгу - "20 000 років під кригою"

Там, щонайперше, необхідно було знайти добре захищене місце для постійного житла.

Треба зазначити, що в печері, було не так холодно, як у каютах «Тегетгофа». На кораблі було 28° холоду, тоді як надворі — 32° нижче нуля. В печері ж термометр показував тільки 12° морозу, а на дні прірви — всього 8°. Це було для мене несподіванкою. Адже ж тепло завжди піднімається вгору, а тут, виявилося, навпаки. Про причину цього явища я дізнався пізніше.

Розвідавши все навколо, я вирішив отаборитися саме на цьому місці.

Дві льодові брили утворили природне заглиблення в стіні прірви. Сюди можна скласти всі мої запаси. Я заходився стягувати їх докупи, і за роботою не було коли навіть угору глянути.

П'ятнадцять разів довелося підійматися й спускатися, поки весь вантаж потрапив до мого складу.

Коли робота була завершена, я міг сказати, що все моє «підприємство» збудоване на льоду. Тепер залишалося тільки налагодити виробництво консервів гуляшу.

З «Тегетгофа» я приніс з собою такого казана, в якому під тиском пари навіть кістка могла розімліти на холодець. Казан стояв на триніжку, і тому його можна було поставити будь-де і варити в ньому без найменшої небезпеки.

Але як же з паливом? Тим вугіллям і дровами, що я приніс з собою, буду лише розпалювати, а топитиму добутим з льоду м'ясом. Що м'ясо добре паливо, знали ще англійці. Вони колись у Єгипті топили муміями парові машини. А тут у мене м'яса скільки завгодно. Смачне зварю для їжі, а гіршим буду палити.

Отак розміркувавши, я причепив ліхтаря на груди й рушив розвідувати шахту з м'ясом.

Тут була таки справжня шахта! На дні печери лежала льодова галявина, схожа на велетенський танцювальний зал з блискучою дзеркальною плитою замість звичайної долівки.

При світлі ліхтаря крізь прозору підлогу я побачив великий, майже неозорий музей. Первісні тварини, що їх вода занесла в глибину печери, лежали величезною кучугурою. Лабіринт страховищ! Безформні незграбні маси, виродки природи: напівптахи, напівкрокодили, товстошкірі, кільчастопанцирові чудиська з двосажневими іклами та страшними рогами, велетні, що мають, певно, по двісті центнерів ваги. Тут і загадкові тварюки, що й літають і плазують, і чотириногі птахи, тіло яких обросло шерстю. Тут і страховища, схожі на гадів, але з рогами на лобі і з підковоподібними ногами на передній частині тіла, тут і черепахи з довгими хвостами, і жаби з зубастими щелепами.

Та мене зацікавило не це зібрання рідкостей, а величезна кількість дичини.

Великих тварин я залишив поза увагою, бо знав, що м'ясо дінатерія чи амплототерія придатне тільки для гострих зубів ведмедя. Відшукавши найстрункіше із звірят — первісного оленя — я за допомогою пороху розбив льодову кору, дістався до його грудей і сокирою вирубав з них добрий шмат. Я дуже поспішав, бо голод підганяв мене.

Та все ж я не міг не зупинитися, коли під кригою запримітив добре розвиненого птеродактиля. Правда, його вигляд викликав огиду. Голова в нього, як у птаха, в дзьобі — зуби, наче в крокодила, шия, мов у бузька, тіло голе, як в англійської свині, на чотирьох ногах — пазури, з'єднані перетинкою, мов крила кажана. Літаючий жах та й годі! З первісних тварин це єдиний екземпляр, справді жирний. А без жиру печеня не смачна. Видовбав я цю тварину з льоду. Шкіра на ній тонка, наче пергамент, — її легко можна пороти ножем. На спині птеродактиля товстий шар сала. Я покуштував. Смаком нагадує щось середнє між риб'ячим жиром і зіпсованим маслом. Я сподівався, що при варінні ці присмаки зникнуть.

Кілька шматків з грудей первісного оленя посік на паливо, один шматок і кусні сала кинув у казан.

М'ясо виявилося прекрасним паливом, але гуляш з нього не вдався.

Коли я зняв покришку з казана, то мало не впав від страшного смороду. Я затулив носа й спробував проковтнути бодай маленький шматок м'яса. Але цей шматок ще й у шлунку протестував проти мого вчинку. Проковтнути ще хоч шматочок я не наважувався. Я потрапив у становище тих, що зазнали корабельної аварії й ладні скоріше померти від спраги, ніж пити воду з моря.

Треба пошукати в цьому великому музеї пташиного м'яса. Хоч птахів у допотопні часи жило дуже мало, але ті, що були, справді варті того, щоб їх звати птахами.

Коли б я міг знайти одного тільки діорніса, то його м'яса вистачило б мені на цілий рік. У Лондонському хірургічному музеї є скелет цього птаха у вісімнадцять футів висотою. От якби знайти такого!

Довго блукав я в печері, але знайти не міг нічого і вже навіть почав думати, що під час землетрусу, який перебудував увесь світ, жодна перелякана пташка не забігла до печери. Та випадкова знахідка переконала мене в протилежному.

Під льодом я помітив яйце.

Але чиє? Схоже воно на великий гарбуз. В шість разів більше за страусове. Видовжений бік яйця — бурий, із зеленуватими плямами. Воно було більше за яйце епіорніса, яке зберігається в паризькому музеї, а в те яйце, що зберігається в Парижі, вмістилося б шістсот курячих яєчок.

Чому ж яйце не розбилося в льоду, хоч повідь принесла його сюди здаля?

На це запитання відповіло саме яйце, коли я викопав його з-під льоду. Обухом сокири я ледве зміг розбити його шкаралупу. Вона була чотири міліметри завтовшки, до того ж ще й пружна.

В шкаралупі лежала тверда сироподібна маса. Я покуштував її — непогана. Адже відомо, що в древніх китайців улюбленими ласощами були яйця, що пролежали три роки в землі і за цей час перетворилися в тверду, немов сир, масу. Таке в Китаї могли їсти тільки багачі.

Знайденим яйцем мені можна було живитися довгі місяці.

Коли тут є яйця, то, можливо, десь недалеко й птах знайдеться. Розміркувавши так, я поновив розшуки.

Якось спало мені на думку наблизитися до величезних льодових бурульок позаду печери. Коли сяйво моєї лампи освітило цей закуток, я побачив, що між льодовими стовпами стоїть, наче величний привид, діорніс