Читати книгу - "Слідами історії бердичівського єврейства"

18 вересня 2015 р. відбулось урочисте відкриття музею єврейства міста Бердичева в приміщенні бібліотеки для дітей міської центральної бібліотечної ситстеми.

В Музеї історії міста Бердичева музейні предмети розповідають про окремі сторони побутового, релігійного та культурного життя єврейської громади міста.

Так, в залі історії Бердичева в експозиції розміщені кіпа (ярмулка) — традиційний єврейський головний убір, сувій Тори (п’ятикнижжя Мойсееве, перша частина Заповіту Біблії — XVII ст., пергамент), книги на їдиш видані в Польші (Варшава, 1889 р.), фрагмент підручника рідної мови (їдиш), талес (одяг чоловічий на час ранкової молитви), фотознімок Хоральної синагоги XIX ст., вироби фабрики золотих і срібних виробів, знаряддя праці працівників шкіряного заводу та його продукція, предмети, які використовувались у торгівлі, — ваги (кантор, терези) та гирі, фотоколаж фотознімків меценатів будівництва чоловічого Комерційного училища їм. О. С. Пушкіна (1908 р.), де могло навчатись до 50% євреїв, на відміну від інших навчальних закладів такого типу в Російській імперії (не більше 13%), та інші експонати.

В залі історії Другої світової війни відображено самі трагічні сторінки з історії бердичівського єврейства — Голокост. В експозиції є книга уродженця Бердичева, кандидата історичних наук Стера Єлизаветського «Бердичевская трагедия», книга Гвідо Кноппа «Холокост», німецька агітаційна листівка з таким текстом: «Жидам не место среди нас. Геть жидов», оригінальна сукня дівчинки з нашитою жовтою шестикутною зіркою та написом на ній «Jude», які зобов’язані були носити усі євреї переселені в гетто. Пояснювальний текст в експозиції повідомляє, що «За роки Другої світової війни (з 7 липня 1941 р. по 5 січня 1944 р.) німецько-нацистськими загарбниками розстріляно 38536 бердичівлян». Звичайно, що до 30-ти тисяч з них були громадяни єврейської національності.

Експозиції музею розповідають також про письменників Кагановича П. Н. (Дер Ністора), Кагана А. Я., Гонтаря А. Ю., Шолом-Алейхема, Котляра Й. С., Гроссмана В. С., Горенштейна Ф. Н., Ройнблата Б. М., композиторів Бєлого В. А. та Рубінштейна А. Г., музиканта Анічкіна (Шнеура) М. С., оперного співака Левіка С. Ю., художників Буха А. Ф., Глікмана Г. Н., Зейденберга С. М. та Фраєрмана Т. Б., про Героя Радянського Союзу, льотчицю П. Гельман.

Окупувавши місто, німці відразу почали здійснювати злочини по відношенню до євреїв. Вони примушували їх стрибати у величезні ями, заповнені їдким дубильним екстрактом в цеху шкіряного заводу. В Старому місті нацисти наказали людям похилого віку влаштувати богослужіння в старій синагозі, але її двері замкнули і приміщення підпалили. Біля млина вони наказали жінкам роздягнутися і пливти через Гнилоп’ять, а потім — пливти назад у зворотному напрямку. Більшість жінок потонуло, не допливши до протилежного берега. Німці забавлялися цим видовищем поки усі вони не потонули.

28 серпня 1941 р. нацистські окупанти розстріляли у внутрішньому дворі старої бердичівської фортеці 300 євреїв, які не переселилися з різних причин в гетто. Їх брали із квартир, на вулицях, прилеглих до заповідника. Розстріляли також багато комуністів, працівників радянських органів і громадських організацій, а також військовополонених — євреїв, українців, росіян — всього 960 осіб. Імена страчених досі невідомі.

Полонений німецький унтер-офіцер, льотчик-радист Бруно Манчі розповів: «Влітку, в липні-серпні 1941 року, ми стояли зі своїм загоном (9 літаків) біля Бердичева. Одного разу поширилася чутка, що біля старої бердичівської фортеці збираються розстріляти тисячі євреїв. Я зі своїм пілотом фельдфебелем Шнейдером і ще декількома товаришами поїхали в місто пересвідчитися, чи можуть дійсно бути вбиті люди тільки тому, що вони євреї. На подвір’ї фортеці приговорені до смерті стояли групами. Записали їх прізвища, завели в підвал, але через короткий проміжок часу вивели знову. За головною стіною місцевими жителями була викопана глибока яма. Засуджених по одному підводили до ями, примушували ставати на коліна і вбивали пострілом в потилицю. Вся ця „операція“ проводилася групою в складі офіцера і 5 солдат СД. Засуджені йшли на смерть, не опираючись. Ми все це добре спостерігали, знаходячись поблизу місця страти, біля ями. Оскільки я не міг дивитися далі на цю бійню, ми покинули це місце жаху, повні обурення».

У 1944 р. на могилі було встановлено двометровий обеліск із сірого граніту з меморіальним надписом.

7-8 серпня 1941 р. почалося масове виселення євреїв з деяких вулиць міста в гетто, причому на виселення вулиць Білопільської (тепер Європейської) і Махнівської (тепер Вінницької) відводилося по одному дню, а поліція часто скорочувала цей строк до 2-3 годин. Гетто було влаштоване гітлерівцями в єврейській частині Старого міста, між міським базаром і річкою Гнилоп’ять. Цей район називався Ятки і він був найбіднішим районом міста. Небруковані вулички, похилені одноповерхові дерев’яно-глиняні будиночки, старі халупки, невисихаючі калюжі — такий звичайний пейзаж Яток. Із майна євреям дозволялося взяти лише одяг і білизну. Залишені квартири тут же грабувались спочатку німецькими солдатами, а потім місцевим населенням. Три дні тривало переселення. Люди, навантажені вузлами, валізами повільно рухались з Білопільської, Махнівської, Училищної, Грецької, Пушкінської, з Великої та Малої Юридики, з Семенівської, Данилівської вулиць. Підлітки і діти підтримували немічних і хворих. Паралізованих та безногих несли на ковдрах і носилках. Зустрічний потік рухався із Загребельного району міста, який розташовувався на протилежному боці річки Гнилоп’ять.

В гетто, в маленьких халупках на вулицях Старомісній, Муромській, Штейновській, Купецькій і інших, поселили по п’ять-шість сімей в кожну кімнату. Євреям заборонялося виходити за межі гетто під страхом суворого покарання. Купувати продукти на базарі дозволялося