Читати книгу - "Неприємності у "Раю""
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
-- З того, що завжди, -- відповів байдуже Ясінський. – Допитаємо всіх, хто був присутній на місці, коли вчинено злочин, і обшукаємо приміщення.
Поліцейський з явним задоволенням почастувався варенням, запив чаєм. Його фізіономія виражала абсолютну впевненість, він засміявся, побачивши легкий сумнів на обличчях співрозмовників.
-- Щось та й знайдемо, -- запевнив. – Ми завжди знаходимо.
***
Кроне сидів у головному салоні “Раю”, Юстина і дві інші дівчини забавляли його розмовою – їх всіх вже допитали. Дівчата були ввічливі, дотепні та цікаві. І дуже сильно занепокоєні. Вони підтримували жартівливу розмову про все і про ніщо, з милою, старанно виваженою в‘їдливістю пліткували про бордель і про себе навзаєм, весь час залишаючись близько, майже на відстані витягнутої руки, від офіцера. Підсвідомо, ненавмисне скорочуючи відстань. Кроне слухав їхнє базікання з добродушною посмішкою, подумки відзначав питання, які потрібно прояснити, однак, поки що не натискав, залишив поліційну роботу людям Ясінського. Він сподівався, що завдяки такому підходу отримає новий статус, когось зсередини, свого – і це можливо спонукає дівчат бути відвертішими.
-- Пане полковнику, -- в дверях стояв один з поліцейських. – комісар Вас запрошує. Йдеться про консультацію в певній справі, нам пощастило під час обшуку, -- додав з таємничим виразом обличчя, побачивши запитальний погляд “двієчника”.
-- Можна я піду з тобою? – відразу запитала Юстина. Фізіономії інших дівчат вказували, що якби тільки могли, вони запропонували б те саме. І зовсім не для того, щоб допомагати поліції. Він майже відчув їхній страх.
-- Гаразд, -- дозволив Кроне. – Коли відведете нас, пришліть сюди якогось співпрацівника, будь ласка, -- наказав, звертаючись до поліцейського.
-- Звичайно, -- кивнув головою той, дивлячись на занепокоєних жінок. – Ми не залишимо вас самих, -- запевнив.
Йому відповіли сповнені полегшення посмішки. Вони перейшли в ліве крило будинку, Кроне був тут вперше у своєму житті.
-- Це житлові приміщення, -- пояснила Юстина. – Тут живуть мадам, дівчата і кілька осіб з прислуги.
-- Хто саме?
-- Кухарка і її помічниця, дві покоївки, швейцар і… -- на якусь мить вона завагалася. – Дядько Максим.
-- Що за дядько? – насупив брови офіцер.
-- Ми його так називаємо. Приємний дідусь, він тут з самого початку. Наглядає за службою, тобто за чоловіками. В нас їх тут кілька, слідкують за порядком, -- дівчина знизала плечима.
-- Зрозуміло, -- буркнув Кроне.
Вже раніше він зауважив, що по борделю дійсно крутилося кілька міцних чоловіків. Настільки ненав‘язливо, що не мішали гостям, в той самий час вони показували ймовірним забіякам –не варто розраховувати на щось більше крім доброї забави. “Двієчник” жодного разу не бачив, щоб вони втручалися, що безумовно свідчило про їхній професіоналізм або репутацію, яка відлякувала проблемних клієнтів. Або про одне і друге.
-- Отже… викидайлами керує той дідусь?
-- Так, в нього за плечима щонайменше п‘ятдесятка, -- відповіла виправдовуючись Юстина.
Тільки за якусь мить до неї дійшло значення веселої посмішки, що з‘явилася на вустах Кроне. “Двієчнику” було сорок два роки.
-- Ой, я не хотіла… -- пробурмотіла вона зашарівшись.
Наче по команді офіцер і поліцейський, якому теж було за сорок, вибухнули сміхом.
Подальшу розмову перервав Ясінський. Комісар з‘явився в коридорі, жестом направив їх в одне з помешкань.
-- Киньте оком на ці мундири, -- попросив.
-- Саме тут живе дядько, -- повідомила з легкою тривогою Юстина.
На великий, прямокутний стіл було виложено кілька військових кітелів і позолочену шаблю. Уніформи виглядали на дореволюційні, їхні рукави були оздоблені дивними елементами з черепом і схрещеними кістками. Збоку лежали схожі, металеві значки з написом “Корніловці”, відзнаки й пачка документів.
-- Я не знаю російської, -- обізвався заклопотаний Ясінський. – Зрештою, це військові символи…
Кроне жестом обірвав його, взяв у руку шаблю, задумливо придивився до неї.
-- Ваші викидайла, -- звернувся він до Юстини. – слухаються наказів дядька Максима?
-- Так, я не чула, щоб він мав з ними якісь проблеми, -- відповіла вона вже з явним страхом в голосі. – Але дядько… він не міг… -- дівчина безпорадно замовкла.
-- Вам знайомі ці символи? – запитав Ясінський.
-- Знайомі, -- зітхнув Кроне, розглядаючи напис на шаблі. – “За храбрость” – прочитав вголос. – “За мужність”. Медалі, мундири… Ми знайшли солдата, комісаре. Полковник Максим Авдзєєв, командир штурмового загону в Корнілова. – він показав нашивку з написом “Пєрвий ударний отряд”. – Воював також в дивізії Дроздовського. Його багато разів нагороджували за мужність в бою, ця шабля ще з часів великої війни. Ми знайшли солдата, -- повторив. – І то не будь-кого…
-- Отже, він міг… -- впевнився комісар, виконуючи невизначений жест.
-- Запросто. Червоні втікали, як тільки бачили ці мундири. Навіть маючи значну чисельну перевагу, -- повідомив Кроне. – Спеціальністю офіцерських полків була рукопашна, в боях на багнети вони були непереможними.
Юстина обійняла себе руками, розтерла плечі, немов раптом відчула холод.
-- Не може бути! – вигукнула в розпачі. – Не дядько, тільки не він…
***
Полковнику Максиму Авдзєєву було п‘ятдесят п‘ять років, хоча він на стільки не виглядав. Худорлявий, але вкритий м‘язами, з енергійними рухами, він може й був позбавлений юнацької гнучкості, проте надалі справляв враження людини у хорошій фізичній формі. І небезпечної. Не дивлячись на те, що допит тривав шість годин, він сказав лише кілька речень, на нього також не справила жодного враження новина, що на руків‘ї ножа, яким вчинено злочин, знайшли його відбитки пальців. Росіянин підтвердив, що ніж його, заперечив, що вчинив вбивство, решту часу просидів, дивлячись на комісара холодними, світло-блакитними очима. Його крижаний погляд
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Неприємності у "Раю"», після закриття браузера.