Читати книгу - "Байки діточкам про Коська-домовичка. Школа безпеки для малюків"

— Д-д-д-д-д… Н-н-ніколи н-н-не полізу більше в холодильник… І казна-що їсти не стану… Н-н-навіть якщо в-в-воно смачне на вигляд!

Ледь-ледь звівшись на ноги, Кося струсив із себе залишки криги — і заходився стрибати. Та холод не відступав, і навіть шалені стрибки не могли здолати тремтіння.

Аж тут його погляд зупинився на газовій печі, і в голові сяйнуло: «Слід розпалити її — й одразу потеплішає! От тільки де сірники? А, ось вони!»

Надибавши в куточку коробочку, домовичок витягнув звідти жмуток сірників і кресонув ними об темну бічну смужку. Тієї ж миті в його руках запалав яскравий вогник!

Кося скосив на нього втішені оченята — і розгублено закліпав… Він уявлення не мав, як увімкнути піч!

Тим часом вогник непомітно дістався його пучок.

— Ой! — скрикнув малий і дмухнув на сірники, аби загасити їх.

Проте сірники не загасилися. Натомість полум’я спалахнуло вище, кинулося вбік — і перетворилося на живу істоту!

Пустотливо перекинувшись, істота прибрала вигляд хлопчака — такого, як Кося, тільки вогненно-червоного. Усе його тіло — руки й ноги, тулуб і голова — складалось із жовтогарячих язичків полум’я. Вони безперервно рухалися, ніби хлоп’я просто не здатне було спокійно встояти на одному місці!

— Здор-ров! — бадьоро привітався гість. — Як тебе звати?

— Я — Кося, — знічено озвався домовичок. — Я… цеє… домовичок. Мої тато й мама опікуються цією хатиною. А ти хто?

— Я Пер-релесник! — Хлопчак метнувся попід стелю. — Я ширяю у хмарах, обертаюся на повітряних каруселях, стрибаю поміж деревами у лісі, відпочиваю на дахах… Та найбільше мені до вподоби пічки й коминки! Обожнюю чорні димарі, пекельні духовки… Краса!

— То ти з духовки вистрибнув? — навмання бовкнув Кося.

— Аж ніяк! — глузливо вишкірився гість. — Це ти мене запросив! Ти розпалив вогонь і дмухнув на нього — от я і вигулькнув! А якби не вигулькнув, сірники опалили б тобі пальці.

— То либонь, тобі у пічку треба? — з надією запитав домовичок.

— Ні-і! — реготнув хлопець. — Коли я вже тут, влаштую бешкети!

І він почав шугати кухнею так, немов із гілляки зірвався.

Спочатку Кося спостерігав за гостем із цікавістю. Адже йому теж кортіло попустувати. Та чимдалі, тим більше його гризло занепокоєння, а бажання погратися з Перелесником тануло, немов солодка вата у роті.

Хлопчина гасав кухнею все карколомніше. Запалював де-не-де крихітні ватри. Кидався жмутками іскор… Одна з таких іскорок впала домовичкові на ногу, і він аж зашипів від болю.

— Ти що коїш? Негайно припини! — махнув кулачком Кося.

Одначе Перелесник продовжував знавісніло оддирати гопака, лишаючи по собі чорні сліди. А ще йому спало на думку ковтати все, що траплялося попід гарячу руку: дерев’яні ложки, дощечки, качалки ба навіть цілі ступки!

«От халепа! — схопився за голову Кося. — Ще трохи, і він геть усе випалить, а наші господарі безхатьками залишаться!»

Пригадуючи, чого може боятися вогонь, домовичок підскочив до цебра і схопився за ручку. Йому слід було терміново хлюпнути в нахабу водою. Однак цебро стояло мовби приклеєне! Тоді Кося видряпався на краєчок, аби на­брати води в жмені. Склавши долоні човником, він потягнувся до води, але не втримав рівноваги й шубовснув у неї.

— Тьху! — спересердя пирхнув Кося, виринувши на поверхню. — Так не годиться! Треба вигадати щось інше!

Так-сяк видершись із цебра, домовичок прожогом кинувся до раковини, закрив її корком і відкрутив кран.

«От зараз води набіжить стільки, що цей халамидник злякається і втече!» — підбадьорив себе Кося.

Та, на диво, вода не побігла. Натомість кран погрозливо захрипів, завуркотів, задрижав — і виплюнув із себе таке казна-що, якого домовичок доти навіть уявити не міг!

Коли розібратися, то була крапля. Але вона була велетенською і тягучою, мов желе. Та ще й пересувалася на ластах, допомагаючи собі довгими щупальцями, вимахуючи клешнями і похитуючи кошлатою довбешкою. Довбешка, до речі, мала цілком людський вигляд і робила краплю схожою на бородатого діда. От тільки борода в дідуня ринула на долівку бурхливим водоспадом, а по вусах стікали струмочки.

— Водяника викликали? — запитала крапля, линучи кухнею.

— Воду… викликали, — пролопотів домовичок.

— Тоді я за адресою, — вдоволено кивнув гість. — Я ж бо головнокомандувач усієї води на планеті. Що тобі від мене треба?

Кося мовчки кивнув на Перелесника. Той зачаївся на плиті під машкарою вогню з газової конфорки.

— О-о-о… — Водяник труснув головою. — Це ми виправимо.

Намірившись одним із щупалець, він плюснув водою на плиту. Одначе бузувірського хлопа там уже не було. Вчасно зіскочивши з конфорки, він перекинувся на фіранку. Залита конфорка зашипіла…

Водяник замислено гмикнув і махнув у бік вікна всіма щупальцями. Та Пере­лесник ізнов накивав п’ятами, майнувши попід стелю і лишивши на фіранці чорну пляму. Це розлютило Водяника не на жарт! Зіщулившись