Читати книгу - "Panicoffski"

кінця не усвідомив, що вже закоханий. А кільканадцять місяців по тому він уже намагався в розпачі вкоротити собі віку, не бачачи виходу, і втік із Лідса аж до омріяного Буенос-Айреса, аби ніколи вже більше не бачити панни де Роберто, зникнути назавжди з її життя, без дальших розмов, без пояснень. І головне, аби припинилися ті кляті збіги! Тож чи була зустріч з нею примхою долі, що за принципом доміно дала поштовх десяткам инших неймовірних ланцюгів збігів? «Ні й ще раз ні!» — однозначно й монотонно бубонить поза сценою цей нудний Яннік…

Розплющую очі — рука й далі лежить на єдвабній дупці. «Освальдо, — каже власниця дупці — Беґі. — Я нещаслива з тобою». «Шоколадочко, заспокойся, я тебе до нестями кохаю», — відказую якомога щиріше. «Я багато думала, ти — супер, я люблю твоє життя, тобто твій спосіб життя, але те, що ми маємо разом, це зовсім не те, що мені треба… Мене твоя енерґія виснажує. Твій темп життя застрімкий для мене. Ти — чудовий, але не для мене». Допетрую: «Ти що хочеш сказати, що це — кінець?» — «Вибач, Освальдо». Стає дуже неприємно, трохи моторошно. Сідаю на краю ліжка, вдаю, що на хвилю замислююся, хоча до голови не лізе жодна думка. Беґі мовчки дивиться мені в спину — мабуть (чи що вона там ще робить позаду?). Просити? Плакати? Ні. Сваритися? Навіщо? Ну хіба що в темі арґентинського танґо-сальсиста… Усміхаюся… «Цукерочко, ми назавжди будемо друзями, правда ж?» Ляскаю по дупці, тоді довго цілую в губи, на прощання гладжу такого рідного гарячого й вологого зайчика. «Ой Освальдо, follame la ultima vez, mi carinо». Відштовхую її. Швидко вдягаюся й іду з хати. Прощавай, маленька, більше ти від мене ніколи не почуєш і слова. У місті порожньо в неділю вранці. Падає дощ. Вештаюся центром без мети… Скоро — об одинадцятій — відчиняться паби…

У Вірменському культурному центрі в дільниці Палермо Буенос-Айреса грає танґо. Хрипкий голос нової меґазірки Андреї Тарелі нагадує Панікоффскі вчорашній її живий концерт просто неба у перший день фестивалю танґо. Кінець лютого, останній тиждень літа. Він тут уже півтора року і поступово знаходить якусь меланхолійну душевну рівновагу в цьому Парижі Південної Америки, який сам собі колись створив як леґенду для викладання сальси, а тепер пізнавав живцем, вбираючи цю декадентську атмосферу, як йому здавалося, Парижа 20-х років минулого сторіччя. Саме ренесанс танґо, в яке він дедалі більше закохувався, наклав декадентську авру на все місто. Все це було так співзвучне настроям втрати кохання: «Фабіано, цей вірш я присвятив коханню до тебе. Пам'ятаєш, у дощовому Метці я розповідав тобі про Поля Верлена, не знаючи, що він звідти родом? А як тільки закінчив розповідь, і ми повернули за ріг, то побачили на будинку меморіяльну дошку: «Тут народився Верлен». Тепер для мене Буенос-Айрес — це теж місто Верлена, бо мій настрій тут — це та ж музика його протяжних монотонних осінніх скрипок:

готелик стоїть на порозі міленіюму. ярмарок стомлений розпродує крам, що залежав з минулого тисячоріччя, гра святково-атмосферичний акордеон задумано-сумної панни. дихає спокійно кохана, милячи країни: тут не сплять сієсти. Il pleure dans mon coeur Comme il pleut sur la ville, де народився Верлен. вже знаю, що мав на увазі він, залитий тупим дощем, у місті, де ще ми не танцювали сальси.

Цей вірш — тобі, Фабіано.

«Або ні, Фабіано, не так, а ось як:

якому недоумку може спасти на думку писати вірші про втрачену любов (ні, таки кохання), якщо її (його) вже нема? М-м-да… жодних віршів більше не буде — все, крапка. до побачення, мої дорогі фани і просто шанувальники мого таланту.

Це теж тобі, моя люба».

Освальдо закінчує третю мільонґу, дякує партнерці й іде до шинквасу по нове пиво. Як добре, що в Арґентині воно у майже літрових пляшках! Замовляє Quilmes. Якийсь хлопець, що стоїть праворуч, раптом каже:

— Що це в тебе за акцент? Бразильський?

— Та ні, мабуть, український або англійський…

— Он як? Говориш українською?