Читати книгу - "Завіт Марії"

— На цьому стільці нікому сидіти не можна, — тихо сказала я.

— Нікому? — перепитав він.

— Нікому, — іще тихіше відповіла я.

Мої відвідувачі перезирнулись. Я чекала. Я не відвернулась і намагалася здаватися сумирною жінкою, якій не варто суперечити, тим більше в такій дрібниці, у звичайній жіночій примсі.

— Але чому? — спитав чоловік із ноткою сарказму в голосі.

— Але чому? — спитав він знову, звертаючись до мене, як до дитини.

У мене раптом перехопило подих, і довелося спертися на спинку найближчого стільця. Мені не вистачало повітря, серце пропустило кілька ударів, і я раптом зрозуміла, що незабаром усе моє життя, весь його невеликий залишок, покине мене, легко, як затухає полум’я тихого дня, щойно дмухне вітерець — раптово здійметься вгору й безслідно згасне.

— Не сідай на нього, — тихо промовила я.

— Але ти мусиш пояснити чому, — сказав він.

— Цей стілець, — сказала я, — чекає на людину, що вже не повернеться.

— Але він повернеться, — сказав він.

— Ні, — відповіла я, — не повернеться.

— Твій син повернеться, — сказав він.

— Це — стілець для мого чоловіка, — відповіла я, ніби тепер недоумкуватим був він. Я була рада, що вимовила це, неначе при слові «чоловік» — у кімнаті з’явилося щось або лише тінь чогось, та мені й тіні було достатньо, а їм — ні. А потім він потягся до стільця, розвернув його до себе і зібрався всістися до мене спиною.

Я чекала цього. Я схопила гострий ніж і перевірила його лезо. Я не погрожувала їм, але мій рух був таким швидким і неочікуваним, що привернув увагу. Я усміхнулася до них і перевела погляд на лезо.

— У сховку маю ще один, і якщо хтось із вас іще раз доторкнеться до стільця, просто доторкнеться, я почекаю, як чекаю зараз, а потім прийду вночі, тихо, як повітря, і ви навіть зойкнути не встигнете. Не сумнівайтесь, саме так я і зроблю.

Я відвернулась, наче вирішила зайнятися своїми справами. Вимила кілька глечиків, що й так були чисті, і попросила принести мені води. Я знала, що зараз їм хочеться залишитись самим, і коли вони пішли, приставила стілець до стіни і засунула його столом. Я розуміла, що, можливо, настав час забути чоловіка, за якого я вийшла заміж, адже скоро я буду з ним. Можливо, не варто чіплятися за цей стілець, і я так і зроблю, коли він перестане щось означати. Я зруйную його чари, коли сама захочу.

Тепер я живу то в цьому світі, у світі простих і зрозумілих речей, до яких можна доторкнутися, то у лякливому світі уяви. Колись, у дні шабату, після читання молитов, після віддяки хвали і вдячності Господу, завжди залишався час подумати про речі, приховані на небі та в земних глибинах. Іноді, після довгих годин мовчання, мені здавалося, що з потойбічної темряви мене кличе мати, кличе і ніби просить нагодувати і напоїти її. А потім, коли спускалися суботні сутінки, я бачила, як вона зникає у бездонній прірві, як довкруж неї мерехтять летючі тіні, і чула, як наростає підземний гул. Не знаю, чому у мене були такі видіння, набагато легше було б уявити, як її тіло змішується з теплою землею в якому-небудь її улюбленому куточку. Але мені було легко повернутися від цих марень про підземний світ до звичайних невідкладних справ. До повсякденної роботи й турбот, до людей, що приходили до моїх дверей у світлі дня.

Марк із Кани не був мені братом, хоча й називав мене двоюрідною сестрою, бо ми народилися в один день і в сусідніх будинках. Ми грали і росли разом, доки не настав час нам розійтися. Коли він раптом знову з’явився в нашому будинку в Назареті, я була одна. Ми не бачились багато років. Я знала, що він теж пішов до Єрусалима, знала, що він талановитіший за багатьох і що успадкував від батька сором’язливість і врівноваженість, здатність справляти враження чи іноді піддурити людину. Якщо треба, Марк може всім підтакувати, може не мати власної думки, а може тримати її при собі.

Марк став на моєму порозі, сів за мій стіл. Від їжі він відмовився, і я помітила, що він змінився. У ньому з’явились холодність, рішучість, здатність багатозначно мовчати, у нього залягли тверді зморшки навкруг очей і рота — ознака жорстокості, яку я пізніше бачила у своїх захисників, чи сторожів, чи хто вони там. Він розповів мені про те, що бачив, і розповів уже тоді, що може статися. Він сказав, що побачив усе не випадково: в шабат один знайомий покликав його до купальні за овечим ринком у Єрусалимі, де, як відомо, збиралися мій син і його друзі. І там, за словами Марка, вони наробили галасу і зібрали навколо себе великий натовп, привернувши до себе зайву увагу.

Марк сказав, що там, серед хворих, сліпих, кульгавих, знесилених, лежав один юродивий. Цей недоумок, як і решта, вірив, що в певний час до купальні сходить ангел і збурює воду, і що той, хто першим зайде в неї, стане здоровим, хай яку б хворобу мав до цього. Мій син із друзями, юнаками, що приходили до нас раніше, був там. Марк це зрозумів із того, що натовп збурився від їхньої присутності, оскільки почалась загальна істерика. Вони напевно знали, сказав Марк, що за ними весь час стежать. Усюди, сказав він, були шпигуни і наглядачі, що й не думали ховатись. Можливо, цим людям платили чи давали винагороду, коли