Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86"

Взводом, до якого зарахували стрільцем рядового Бондаря, командував худенький лейтенант, теж, очевидно, відкликаний із запасу. Говорив він тихо, зовсім не командирським голосом. Збиваючи кирзовими чобітьми пилюку, Іван Васильович згадував недавню круговерть у Києві, нальоти на місто німецьких бомбардувальників, зенітників, які цілили з гармат у хрестатих круків, що шугали над самими куполами лаврських соборів. А тепер він іде на війну й незабаром прийме перший бій.

Частину розгорнули за селом Степанцями. Командування використало особливості місцевості (попереду в’юнилася річечка, за виярком, праворуч, розкинулося грузьке болото) і наказало зайняти оборону. Свій окоп Бондар викопав швидко, замаскувавши його дерном, і заходився рити вузьку, тільки протиснутись, траншею, щоб з’єднатись ходом із сусідніми окопами. Працював він з таким завзяттям, що навіть не підводив голови.

Коли полуденне сонце вже повільно спадало донизу і спекота трохи відлягла, з лівого флангу хтось ніби хльоснув батогом: “По-ві-тря-а!” Сотні поглядів зметнулися в небо — з-за виярка накочувалася лава літаків, схожих на повільних важкокрилих шулік, що хижо зиркають на землю в пошуках легкої здобичі. “Ля-гай!” — пролунала нова команда, і бійці, хто де стояв, попадали. Бондар припав щокою до пахучої отави, що віддавала п’янким запахом лугу, свіжим духом землі.

Вдарив перший, потім другий вибух. А через кілька секунд ті вибухи злилися в суцільний грім, від якого двигтіло і болото, і виярок, і самі Степанці.

Вибухи вщухли так само раптово, як і почалися. Бондарю хотілося думати, що це-випадковий наліт ворожих літаків… І звідки йому було знати: з боку Сквири і Білої Церкви гітлерівські підрозділи прорвали наші передові рубежі і сунуть до Дніпра. Частина, в якій був Бондар, так і не встигла злитися з дивізією, що формувалася в Каневі.

За кілька хвилин на тому березі з’явилися чорні цятки танків. Лише тепер Бондар усвідомив: він на війні!

— До бо-ою! До бо-ою! — передавалося по ланцюгу. — Заряджай!

Клацнули затвори гвинтівок.

— Приго-ту-ва-ти-и гранати-и!

Бондар рахував танки: один, два, три, чотири… Він не сподівався, що доведеться вести бій зі сталевими потворами. Гадав: ворожі піхотинці підуть в атаку, можливо, зав’яжеться рукопашна. Хто кого. А тут — танки!..

Те гарячкове чекання стало нестерпним. Бондар зарядив гвинтівку, поклав поруч дві гранати, якомога зручніше вмостився в окопі. Танки звідси було видно, як на долоні.

І раптом з-за болота вдарили наші гармати. Снаряди вибухали недалеко від танків, що вже розгорнулися в лаву на цьому березі річечки. Артилеристи намацували цілі— нарешті одна машина спалахнула, за нею друга…

Танки, мов за командою, хижо повели своїми хоботами-гарматами і викинули клубки диму. Перед окопами й за ними здибилася земля. Від вибухів позакладало вуха. Бондар помітив, як кілька бійців підвелися на повен зріст, вискочили з окопів і поповзли навстріч танкам. І він пригинця пробіг трохи і впав у траву, поповз уперед. Потім розмахнувся і пожбурив одну гранату. Більше нічого не запам’ятав: вибухи, крики, постріли — все злилося в протяжне ревіння. Невідома сила несподівано підняла його і кинула кудись у страшну пітьму…

Листопад сорок третього нічим не нагадував глибоку осінь. Мовби струснувши з себе морок довгої ночі, прокинувшись після затяжного страхітливого сну, Київ по-весняному оживав. Обличчя людей, які пережили голод, холод, знущання, перебороли смерть — все те довгі роки накладало смуток, — світилися радістю. Рідне місто визволено! Мирне життя киян повільно, але владно входило в звичну колію.

З таким настроєм Бондар поспішав до Печерського райкому партії. Позаду лишилися місяці поневірянь у фашистському полоні, два роки підпілля у глибокому тилу ворога. Він, Бондар, не збирався все важке викреслити з життя, але з оптимізмом дивився в майбутнє.

У приймальні нікого не було, і Бондар прочинив двері кабінету першого секретаря. Біля вікна за столом сидів літній чоловік в окулярах. Він відірвав погляд від паперів:

— О! Заходьте, Іване Васильовичу! — Секретар пізнав Бондаря, хоч і минуло понад три роки. — Повернулись? Вітаю!

Секретар не спитав, де Бондар воював, як склалася його доля: життя за ці роки було таким насиченим подіями, що годі переповісти й переслухати.

— Що зробили фашисти з містом… — у відповідь скрушно похитав головою.

— Відбудуємо. Найстрашніше — позаду. Народ витримав!

— Звісно, відбудуємо. От і я до вас. Музей треба відновлювати.

— Підтримую, Іване Васильовичу. Час уже. Робота музею— дух людей. Не хлібом єдиним…

За півгодини Іван Васильович виходив з кабінету з тимчасовим посвідченням, підписаним першим секретарем Павленком: “Тов. Бондар І. В. уповноважений партії по відновленню Центрального історичного музею в Києві”.

У приміщенні музею віяло пусткою, пахло цвіллю, крізь вибиті шибки вривався вітер. Не вірилося, що тут до війни люди милувалися унікальними реліквіями історії. Лише в підвалі насипом лежали експонати, які не встигли вивезти вороги. Щеміло серце, хотілося кричати на повен голос, кликати на допомогу. Та кого? Іван Васильович витяг з кишені аркуш паперу і недогризком хімічного олівця вивів: “Усіх працівників історичного музею прошу вийти на роботу. Виконуючий обов’язки директора Бондар. 11 листопада 1943 року”.

Він поки що не знав, до кого звертатися. Війна ще триває. Фронт посувається на захід, і багато працівників музею б’ють ворога. Якщо ніхто й не вийде, думав, працюватиму сам.

Та він помилився: доля історичного музею турбувала не лише його. Яка ж радість охопила його невдовзі, коли наступного дня до музею прийшли шість чоловік, переважно пенсійного віку.

Бондар розумів: не треба виголошувати гучні промови, закликати до роботи згорьованих людей. Тому-то лагідно сказав:

— Спасибі! Щасливішої миті в своєму житті не пам’ятаю. Вірю, що ми відродимо славу музею, повернемо народові скарби.

Терпкий клубок підкотився до горла: згадавши про скарби, він знав, що ніякі слова справі не зарадять. Непокоїла думка: де знаходяться багатющі надбання людства? За два роки війни могло статися що завгодно.

Нарком освіти УРСР Павло Григорович Тичина, вислухавши Бондаря, як завжди тихо й спокійно мовив:

— Вірю вам, Іване Васильовичу, що саме так усе й було. Як і хочу вірити: музейні коштовності не загубилися, їх не захопили фашисти. Але однієї віри тут замало. Отож раджу звернутися до відповідних організацій і установ, куди могли потрапити експонати. Шукати треба. Це наш святий обов’язок перед народом, державою. Хоч і розумію, яка це складна робота.

Павло Григорович подав Бондарю постійне посвідчення директора історичного музею і тим самим мовби запевнив: працюйте спокійно і не втрачайте надій.

— Не буду пояснювати, як важливо для всіх повернути коштовності — душу народу, його помисли, прагнення до світлого й чистого.

Іван Васильович вдячно дивився на наркома: