Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Блокбастер 📚 - Українською

Читати книгу - "Блокбастер"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Блокбастер" автора Зоран Жміріч. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 47
Перейти на сторінку:
від мене постав силует і повільно повернувся до мене. Він був темнішим, ніж темрява, і я фізично відчував, що він дивиться прямо на мене.

– Бачу одного! Виходь! Виходь, поганцю!..

Боже, якщо ти є, либонь, ти маєш підстави для цього… Не думаю, що я чимось це заслужив, але якщо ти вважаєш, що заслужив – хай буде так. Хай… Що буде? Загибель тут, у снігу, і ніхто з моїх навіть не знатиме, де моя могила. Не пізнає моєї муки, болю й страху, не допоможе мені нести цю ношу. Як мені тоді хотілося, щоб поряд опинився хтось! Будь-хто – аби він хоч протягом миті розділив зі мною мій кінець. Притиснутися до чийогось тіла, якоїсь жінки з усіма забутого села, до якого й дороги немає. Жінки, якої не знаю ні я, ні світ… Я майже бачив її обличчя в темряві й тужний погляд, яким вона прощалася зі мною.

Самотність ніколи ще не була тяжча для мене. Сам, у лісі, беззахисний, безпомічний, закланий просто неба, мов ягня, принесене в жертву. Кому? Богові? За що? За мир? Я міг думати про це, бо й у собі не мав миру, щоб прийняти неминуче. Між тим я відчув, як теплом облило ноги, але навіть не намагався стриматися – просто неконтрольовано дзюрив під себе.

Тисячі разів після того вечора, коли я відчував тиск у сечовому міхурі, раптом спливав спогад про мить, коли, обійнятий жахом, я відчув дивну приємність, викликану теплом власної сечі. Наступного року напередодні Дня всіх святих я міцно спав у своєму ліжку, і раптом мене розбудила волога. Мені нічого не наснилося, просто ні з того ні з сього з мене потекло. І зараз буває, що ловлю рибу в ліжку. У напівсні. І радію, що можу.

– Вставай, кому кажу!

Голос привів мене до тями. Я вирішив підвестися і померти на ногах, хоч і обпуджений. Я зібрався пройтися лайкою по його матері, поки вставатиму, щоб він знав: хай я й помру у цій темені, а він піде звідси живий, це не значить, що він чимось кращий і заслуговує бути на тому місці, на якому є. Якби доля склалася трішечки інакше, все могло помінятися, і вже я тримав би його на мушці.

Хтозна-скільки разів у скрутних ситуаціях мені спадало на думку щось украй недоречне. Пам’ятаю, я був ще школярем, коли помер батько мого однокласника. Я і ще кілька приятелів пішли висловити йому співчуття. І все було нормально – аж до тієї миті, коли ми подзвонили в двері. Усі разом ми розреготалися, наче хтось інший керував нашими емоціями й не з нашої волі грався з нами.

А зараз я згадав «Касабланку»[3]. Дивлюся на свого ката – і думаю про людей, які жертвували коханням заради вищої мети. Доходжу висновку, що немає нічого такого, заради чого я міг би чогось зректися, а надто ж – життя. Вижити! Одна мета, одне бажання. Тому про таких, як я, не знімають фільмів і не складають легенд.

Це міг би бути початок чудової дружби, якби мій потенціальний вбивця збагнув, наскільки він нікчемний у всесвіті і як мало змінить моя смерть. Якби доля розважила інакше, ми в одному літаку відлітали б світ за очі, залишаючи свої проблеми комусь іншому. Дорогою ми б розводили про Гамфрі Богарта, який помер, не знаючи, що хтось переживав його репліки з фільмів значно гостріше, ніж він сам. Сиділи б у кріслах і спостерігали, як білявка-стюардеса з безживним поглядом вітає чергового іноземця.

Я вже роззявив рота, щоб крикнути, але з уст вилетіла тільки пара. Голосу не було. Страх переміг мою злість, а хоробрістю я вважав відчай. Мовчки лежав я, скоцюрблений, під деревом, а силует тим часом повернувся і сказав іншим:

– Та нема там нікого. Ходімо.

Не знаю, скільки часу минуло, перш ніж я зважився рушити далі. Ступав тихо, намагався не видати жодного звуку, рипіння снігу різало мені слух і посилювало тремтіння в колінах. Я йшов у тому напрямку, звідки з’явилися мої переслідувачі, – бо вважав, що вони прийшли з лісопилки. І не помилився. З пагорба я досить скоро побачив село, звідки вони вже пішли далі. Лише кілька душ вешталося подвір’ям, перевертаючи складені дошки й колоди – усе сподівалися, що когось із нас знайдуть. Широким півколом я обійшов улоговину й попрямував до річки. Перейти через міст не було можливості – на тому березі досі стояли дві вантажівки, оточені групою вояків. Та й непомітно дістатися до моста не було змоги, бо єдиний шлях пролягав через подвір’я лісопилки.

Я тремтів усім тілом. Мокра білизна не довго втримувала тепло, і темна пляма між моїми ногами вкрилася тонкою кіркою льоду. Єдиний вихід був – перебратися через річку. Я спустився на берег найкрутішим місцем урвища й занурився у чорну воду.

Цікаво, як людина з часом викидає певні спогади з пам’яті. Зараз для мене чи не найприємніше посеред літа – кинутися в холодне море, і тільки темінь глибини часом викликає дискомфорт.

Мій одяг за лічені миті набрав води, тому пливти ставало все важче. Крижану воду я якось витерпів, хоча поки дістався протилежного берега, все тіло судомило. Я зірвав із себе і викинув куртку. Йшов майже інстинктивно, наосліп, як не з власної волі. Ноги безконтрольно несли мене. Мені здавалося: якщо зараз упаду, то більше не встану. Потім у мене виникло бажання обернутися і кинути погляд на село, яке лишилося на тому березі, аби пересвідчитися, що мені вдалося-таки перебратися на інший бік. Але цей інший бік зовсім не гарантував порятунку. Я рухався місцевістю, яка ще ввечері була нічиєю, а усвідомлення того, що за кілька годин до мене тут пройшли вороги, тільки додавало мені непевності. Чи не стали вони десь тут табором? Може, залишили приховані чати? А якщо я вийду прямо на них?

Далеко попереду, у густій, як чорнило, темряві вгадувалося тьмяне світло. Село. Але чиє? Та хоч чиє – я більше не маю сили. Однак я й до нього не міг дістатися, і навіть якби ноги не зраджували мене, не знаю, чи був я готовий зайти в село, зайняте невідомо ким.

Мене била пропасниця, я відчував страшенну спрагу. Сунув до рота жменю снігу й одразу виплюнув грудочку землі. Потім сидів, хекаючи, з

1 ... 4 5 6 ... 47
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Блокбастер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Блокбастер"