Читати книгу - "Сини змієногої богині"

Підвода торохтіла, а Павло Дюбрюкс, їдучи в історію, все думав і думав про свою помилку молодості. А може, то була і не помилка? Може, він діяв так, як веліли йому дворянські титули, а доля просто розсудила по-іншому?

Ще до французької революції закінчилася шестилітня російсько-турецька війна, і в 1774 році в селі Кючук-Кайнарджі, на правому березі Дунаю, був підписаний мирний договір. Росії перейшли фортеці Кінбурн у гирлі Дніпра і Керч та Єнікале в Криму. Кримське ханство, що підлягало Туреччині, було ліквідоване і приєднане до Російської імперії. Життя в Криму почало докорінно мінятися.

Завдяки тим змінам стався поворот і в житті французького емігранта Поля Дю Брюкса. У 1811 році в Керчі організували митницю, бути її начальником запропонували Павлові Дюбрюксу (а він на той час уже став Павлом Дюбрюксом. Як-то кажуть: на чиєму возі їдеш, того й пісні співай). Їхав у Керч із сподіванням хоч якось вирватися з бідності, та фортуна і того разу повернулась до нього боком. Керч тільки називали містом: дві вулички довжиною трохи більше версти, вісімдесят бідних дворів. Ну яке ж це місто, яка там митниця! Щоправда, Керч до її приєднання до Росії була велелюдним поселенням, де мешкали в основному турки, татари, греки та вірмени. У фортеці стояв турецький гарнізон. Та, коли російські війська взяли місто, більшість його мешканців розбіглася, частина була переселена царицею Катериною. Населення бідувало, сяк-так перебивалося рибною ловлею та мізерною торгівлею: скуповували з суден, що йшли з Чорного моря в Таганрог, різні дріб’язкові товари: сухофрукти, бакалію, тютюн, люльки – і перепродували їх. З того й жили. Начальникові митниці платили на рік чотириста карбованців асигнаціями – їх ледве вистачало, аби якось звести кінці з кінцями. Тримався на рибі, яку зрідка давали йому ті нечисленні шхуни, що навідувалися в порт. Щастя трохи посміхнулося начальникові митниці, коли в Керчі пожвавився соляний видобуток. Дюбрюкса перевели доглядачем соляних озер з трохи більшою платнею. Але то аби з голоду не померти.

Павло зітхнув… Ось тобі й – «ваше благородіє»! Солдат навіть не підозрює, що в «його благородія» вже другий день бурчить у животі, а він мусить приберігати надалі єдиний шматок хліба.

Тільки й радощів, що археологія…

– Ваше благородіє, – урвав плин його думок візник. – Яка ото трясця понасипала в степах такі кургани? Робити людям було нічого, чи що?…

Дюбрюкс здригнувся від його голосу і відповів машинально, все ще думаючи про своє:

– Так царів своїх, вождів та знатних воїнів люди в минувшину ховали. Насипали зверху гробниці кургани, щоб далеко їх було видно. Зокрема, скіфи. Особливо в наших південних степах.

– А-а… царі, – розчаровано протягнув солдат, пожував губами, наче пробуючи почуте на смак, перехрестився і спересердя на коней гаркнув:

– Н-но-о!!! Щоб вас!.. Чули? Царі в тих курганах лежать, а ми товчемося по них, іродові душі. А в тих курганах, мабуть же, й золота до біса. Чув, пасталакали на базарі, що в землі, мовляв, великі скарби зариті.

– Скіфи, коли споряджали своїх владик на той світ, золота не шкодували…

– Хі-і… мать твою!.. Золото мертвякам! Це ж треба до такого додуматись, га? Чи цареві не все одно, як зотлівати в землі – із золотом чи без?

– Видно, не все одно, – зітхнув Дюбрюкс.

– Еге, царям завжди золота мало – і на цьому світі, і на тому… А тут хоч би хто щербатий п’ятак підкинув.

Павло Дюбрюкс про таку розкіш, як п’ятак, вже й не мріяв, роздобути б дві копійки та купити на них у солдатів тютюну – страх як хотілося курити. Що нічим світити в кімнаті, Дюбрюкс вже з цим змирився, що по кілька днів змушений блукати в степах лише з маленьким шматком хліба в кишені – теж. Вже давно не п’є він вранці каву, бодай і без цукру, яку так любить, – немає за що. А ось курити хотілося немилосердно. Тільки ж де дістанеш дві копійки? Доводиться терпіти.

– А як ті скіфи жили? – не дочекавшись відповіді, запитав солдат і скоромовкою додав: – Коли, звичайно, це не військова таємниця.

– Ось якраз це і є таємницею, – посміхнувся Дюбрюкс. – Таємницею історії. Археологія, наука така, хоче відкрити завісу, щоб невідоме стало відомим.

Археологія… Без неї Дюбрюкс і не уявляв свого життя в цьому глухому закутку Російської імперії. Не маючи спеціальної освіти й потрібних знань, натомість він мав велику любов до археології, що стала фанатичною. А загадкова старовина щезала в нього на очах. В Керчі на кожному кроці чорніли якісь руїни, фундаменти, а то й цілі споруди, що стояли тут сотні і сотні літ. Ніхто нічого не знав про ті залишки споруд і, певно, вже й не дізнається, бо їх розтягують щодня, щогодини – ті, кому байдуже до історії та її пам’яток. Що міг Дюбрюкс, те й рятував. Часу мав удосталь, тож повсякдень вештався на руїнах, рився в грудді та смітті історії, видовбуючи звідти неоціненні мистецькі коштовності давніх народів, що зникли вже з лиця землі. Його вважали диваком, з нього сміялися, але охоче приносили йому старовинні речі, статуетки, вази, наконечники стріл, іржаві мечі тощо. Так і зростав домашній