Читати книгу - "Мій Близький і Далекий Схід"

Шамхат зійшла східцями вниз, і смерть мухи спустилась за нею. І хоч день тільки розпочався, жінка воліла, щоб він уже закінчився і небо осяяв прохолодний Нанна[32]. Бо вона безсила зробити щось для мухи, яка відійшла в Країну без вороття разом з краплею жертовного меду. Щойно перед її очима відбулось дійство, яке вона не могла осягнути розумом, але відчула так гостро, що біль відізвався у серці, нагадавши знову про Енкіду. Що спільного з мухою, яка потонула в меду, й братом Енкіду, — знала тільки Шамхат.

Маленька служниця Ені, пішовши по воду, розбила глека, й прийшла, заливаючись слізьми, бо знала, що за це її відлупцює старий воротар. Вона принесла череп’я, як доказ того, що у неї не вкрали глека, ані вона не віддала його. Руки її були в болоті.

Коли вода зливається з землею в любовних обіймах, народжуються рослини. Коли зливаються тіла чоловіка і жінки, народжуються сини і доньки. Сини — для чоловічої роботи, доньки — для жіночої. Але все це трапляється тоді, коли боги підшукають для них місце. І мусить бути порожнє місце, як-от пустеля. Без людей, і без рослин. Пустеля, раптом подумала Шамхат, існує для того, щоб оплакувати, жалітись, бесідувати з богами. Бо коли до святої жертви прилипають мухи, ревуть бики, мукають корови, кричать погоничі і плачуть діти, неможливо зосередитися й подивитись у глибину серця, і дати зазирнути туди богам. Коли криниця мутна, не знаєш, яке у ній дно, і скільки мотузки сплести, щоб його дістатись.

Дівча мізерне, незугарне, та ще й з більмом на лівому оці. Коли Шамхат вирушить в далеку дорогу[33], то забере її з собою[34]. І стару кухарку також. Там в царстві Нергаля і Ґашінгаль вони віднайдуть Енкіду й будуть служити йому, хоча кажуть, ніби там небіжчики не впізнають одне одного. На якийсь час доведеться повернутись до своєї жіночої роботи, щоб заробити собі на харчі в підземному світі. Слава Шамхат і досі велика, й ще більше нетерпіння мужів Урука, котрі не дочекаються, коли вона знову почне служити Гашанні. Але ще ні. Ще рано.

Кляте дівча знищило добро господині, зароблене тяжкою працею. Шамхат гнівно насуплює брови. Раби чекають наказу. Вона все ще господиня у власному домі. Сторож аж тремтить від збудження. Йому не терпиться покарати малу негідницю. Більше у цьому домі нема до кого прикласти руки.

А потім треба піти до гончара замовити нового глека.

Муха зав’язла в меду, глек розбитий. Чи не забагато на один ранок? — думає Шамхат. Вона саме збиралась вимити волосся, а в домі немає води.

— Чого стоїш? — гримає вона, згори позираючи на малу. — Викинь це до канави. Ти ж не збираєшся склеїти глек і носити в ньому воду?

Сторож глузливо посміхається, показуючи жовті, як у старого онагра[35], зуби. Дівча плентається за браму, й лепече, захлинаючись слізьми, і в її голосі проривається щось незнайоме, вперте бажання виправдатись, чи що. Шамхат стоїть біля невеликого басейну, в якому майже нема води, і вже збирається йти до покоїв, але цей розпачливий плач, бажання, щоб почули і зрозуміли, її зупиняє. Та плач за брамою уривається, отже, не треба робити нічого. Запах свіжих ячмінних перепічок нагадує, що час снідати. Це дуже важливо для Шамхат — вчасно поїсти, адже вона геть помарніла. Життя продовжується. Людське серце — не глиняний глек. Воно з живої плоті. Рани затягуються.

День триває, і Шамхат сподівається, що мухи більше не будуть тонути у меду, а глечики не розбиватимуться. Зрештою, в Уруку цього ранку могли трапитися більш прикрі випадки. Цього не уникнути людям і тваринам. Життя кожної істоти не ріка, що вічно тече, вливаючись у море. Воно — усього лиш очеретинка[36], яка росте, потім всихає, перетворюється на прах. Будь-що може перервати цей процес. Будь-що, коли потрібно, аби на місці очеретинки виросло дві. Коли мертвих стає більше, ніж живих, народжуються сини і доньки. Коли живих більше, ніж мертвих, починається війна, або моровиця. Чому Більґамес герой, а Енкіду — ні? Тому що Енкіду повз наче муха, тікаючи від смерті. А Більґамес — глек, що прагне наповнитися водою життя. Хоча й глиняна оболонка нетривка, але те, що в ній — безсмертне, дарує радість, насолоду серцю, а душі — крила. Добре, якщо глек розіб’ється вдома, на рідній нивці, а коли далеко звідси, в дорозі?

Та яке мені діло! — стріпує волоссям Шамхат, розчісуючи його кістяним гребенем. Те волосся, у сіті якого вона заманила дикого чоловіка Енкіду, вплівши золоті нитки й осяйні річкові перли. А тепер через нього, і