Читати книгу - "Людина-амфібія. Острів загиблих кораблів. Голова професора Доуеля"

— Акула?

Проте норець нічого не міг відповісти, він упав на дно човна.

Що могло так злякати його на морському дні? Гурон нахилився й почав вдивлятись у воду. Справді, там щось творилося. Маленькі рибки, немов птахи, що побачили шуліку, квапились заховатися серед густих заростей підводних лісів.

І раптом індіанець-гурон помітив, як із-за підводної скелі, що виступала кутом, з’явилося щось схоже на багряний дим. Дим поволі розповзався на всі боки, забарвлюючи воду в рожевий колір. І враз показалося щось темне. Це було тіло акули. Воно поволі повернулось і зникло за виступом скелі. Багряний підводний дим міг бути тільки кров’ю, розлитою на дні океану. Що там скоїлося? Гурон глянув на свого товариша, але той нерухомо лежав на спині, хапаючи широко розкритим ротом повітря і безтямно втупивши очі в небо. Індіанець взявся за весла і поспішив відвезти свого товариша, що раптово захворів, на борт «Медузи».

Нарешті норець отямився, але йому наче відібрало мову — він тільки мугикав, хитав головою і відхекувався, випинаючи губи.

Ловці на шхуні оточили норця, з нетерпінням чекаючи його розповіді.

— Кажи! — гукнув нарешті молодий індіанець, струснувши норця. — Кажи, якщо не хочеш, щоб твоя полохлива душа вилетіла з тіла.

Норець покрутив головою і сказав глухим голосом:

— Бачив… морського диявола.

— Його?

— Та кажи ж бо, кажи! — нетерпляче загукали ловці.

— Дивлюсь — акула. Акула пливе просто на мене. Каюк мені! Велика, чорна, вже пащу роззявила, зараз їсти мене почне. Дивлюся — ще пливе…

— Друга акула?

— Диявол!

— Який же він? Голова у нього є?

— Голова? Так, здається, є. Очі — як склянки.

— Якщо є очі, то має бути й голова, — впевнено промовив молодий індіанець. — Очі ж до чогось та притулені. А лапи у нього є?

— Лапи — як у жаби. Пальці довгі, зелені, з пазурами і перетинками. Сам блищить, як риба, лускою. До акули підплив, лапою блиснув — човг! Кров з черева акули…

— А які у нього ноги? — спитав хтось з ловців.

— Ноги? — намагався згадати норець. — Ніг зовсім немає. Великий хвіст є. А на кінці хвоста — дві змії.

— Кого ж ти злякався більше — акули чи того чудовиська?

— Чудовиська, — не вагаючись відповів він. — Чудовиська, хоч воно врятувало мені життя. Це був він…

— Так, це був він.

— Морський диявол, — сказав індіанець.

— Морський бог, що допомагає бідним, — виправив старий індіанець.

Ця звістка швидко облетіла човни, що плавали в затоці. Ловці поспішили до шхуни і підняли човни на борт.

Усі оточили норця, якого врятував «морський диявол». І він знову розповідав, додаючи все нові й нові подробиці. Він згадав, що з ніздрів чудовиська вилітало червоне полум’я, а зуби були гострі й довгі, з палець завбільшки. Його вуха рухались, на боках були плавці, а ззаду — хвіст, як весло.

Педро Зуріта, по пояс голий, у коротких білих штанях, у туфлях на босу ногу і у високому з широкими крисами солом’яному капелюсі на голові, човгаючи підошвами, ходив по палубі, прислухаючись до розмов.

Чим більше захоплювався оповідач, тим більше впевнявся Педро, що все це вигадав ловець, наляканий появою акули.

«А втім, може, й не все це вигадка. Хтось розпоров черево акулі: адже вода в затоці порожевіла. Індіанець бреше, але в усьому цьому є якась частка правди. Дивна історія, хай йому чорт!»

Тут міркування Зуріти перервав мелодійний звук рога, що зненацька пролунав із-за скелі.

Цей звук вразив екіпаж «Медузи», мов громовий удар. Усі розмови враз урвалися, обличчя зблідли. Ловці з забобонним жахом дивилися на скелю, звідки долинав звук сурми.

Недалеко від скелі на поверхні океану вигравала зграя Дельфінів. Один дельфін відокремився від зграї, голосно пирхнув, ніби відповідаючи на закличний сигнал сурми, хутко поплив до скелі і зник за її стрімчаками. Минуло Ще кілька хвилин напруженого чекання. Раптом ловці побачили, як із-за скелі виплив дельфін. У нього на спині верхи, наче на коні, сиділа дивна істота — «диявол», про якого тільки-но розповідав норець. Чудовисько мало людське тіло, а на його обличчі видно було величезні, мов старовинні годинники-цибулини, очі, що виблискували в сонячному промінні, наче автомобільні фари; шкіра вилискувала ніжним блакитним сріблом, а кисті рук скидалися на жаб’ячі лапи — темно-зелені,