Читати книгу - "Рай"

Цього разу всі наші хитрощі виявилися зайві. Перше, що зробив магнетизер, — це зайшов у стосунки з кількома найзаповзятливішими театральними зайцями, і в неділю вранці всі ми, десь із двадцятеро чи тридцятеро, зібралися в театрі. Вперше в житті ми мали самі виступати на кону і врочисто провадили генеральну пробу. Магнетизер умів дати раду з хлопчаками. Вивчивши з нами ролі, гладкий бородань виголосив наостанці нам невеличку проповідь: нагадав про чесноти правдивого хлопця — бути спритним і трима-ти язика на припоні. Цього він міг нам і не казати, кожен і так готовий був виконати свій обов’язок.

Усі ми отримали по квиткові і мали розпорошитися серед глядачів; коли їх викликатимуть на кін, нам — звісно, цілком випадково — належало опинитися серед них. Ото було свято для кожного шибеника — пошити в дурні ціле місто!

Удень просто з церкви люди посунули до театру, а другий показ таємничого мистецтва був призначений на восьму годину вечора. Зала була повна-повнісінька, знакомитість найперше звернулася до глядачів з промовою, пояснила, в чому полягає його незвичайний хист, навела приклади своєї феноменальності. Часом він просто не зважується думати — боїться, мовляв, щоб знавкола не зробили так, як йому роїться в голові, й не занапастили себе. Наприклад, якось у Гібралтарі він давав велику виставу на набережній, де були присутні багато значних осіб, і серед них син одного індійського раджі. Поки магнетизер морочився з медіумами, йому шибнула божевільна думка: «А що, якби вони пострибали у воду?» Він зараз-таки відігнав ту безглузду гадку, проте індієць уже встиг перебігти набережну й скочити в море. Потім приголомшені глядачі довідалися, що приблизно дві третини присутніх улягають магнетизмові — здебільшого чоловіки, бо з жінками тут, як і всюди, важко впоратися. Знову ж таки — серед чоловіків найподатніші підлітки.

Магнетизер кілька разів повільно змахнув руками, наче хотів погамувати в собі всевладні сили, і почав запрошувати всіх, хто бажає, на кін:

— Вам нема чого боятися! Анітрохи!

Від переднього ряду стільців до рампи прокладено місток. Кілька наших зайців вибираються містком на кін, за ними совбаниться вайлуватий Стрем-водолаз, що не боїться ані бога ані чорта, і, нарешті, Кнуд — довготелесий крамар, улюбленець цілого міста. Де є він, туди можна піти й іншим, і невдовзі кін уже повний люду. Можна починати виставу.

Кожний з пас дістав чорне кружало, в яке вправлено посередині алмаз, що ним ріжуть скло; ми маємо сидіти й дивитися на нього, аж поки нас здолає гіпнотичний сон. Штукар зосереджено походжає по кону й перевіряє наслідки, відсилаючи непридатних медіумів, — за таємничий критерій править легеньке покліпування повік. Скоро на кону залишається тільки його виборна гвардія, і розвага починається!

Один хлопець позіхає і — о диво! — не може стулити рота, аж поки великий чарівник торкається своїм магічним пальцем його щелепи. Другому доводиться сидіти з висолопленим язиком, третій удає, що заснув і ось-ось упаде з стільця. Глядачі раді-радісінькі. Тоді магнетизер береться до найбільшого й найдужчого хлопця. Це Ларс: він лягає потилицею на один стілець, а п’ятами на другий. Магнетизер сідає йому на живіт. Глядачі затамовують віддих.

— Він не може зігнутися! Хіба що переломиться! — каже магнетизер і злякано схоплюється з Ларса, бо в хлопцевому тілі щось лускає, і центр ваги його починає осідати.

Врешті нам починає набридати така одноманітність, можна ж бо зробити все цікавіше. Один із тих, що сплять, починає хропти, а ми, решта, йому вторуємо, аж гай гуде, хоч у гіпнотичному сні такого й не чувано. Магнетизер на хвильку бентежиться, потім рішуче приєднується до гри, бо іншої ради не бачить. Він бігає від одного до другого, і тільки-но помітить, що котрийсь хоче встругнути якусь штуку, відразу опиняється коло нього, вдаючи, що все те відповідає його потаємним задумам. Так він гасає по кону і грає на нас, двадцятьох чи тридцятьох шибениках, мов на клавішах, але потихеньку лається і всяко нам погрожує, а;к нарешті нас посідає спокійний гіпнотичний сон.

— Ось мій тріумф! — знеможено звертається маг до глядачів і витирає з чола піт. — Прошу вас завважити, як то тяжко, навіть коли маєш незвичайну волю, втримати одночасно тридцять медіумів у різному стані гіпнозу.

Раптом він накидається на мене.

— У тебе горить чуб, гаси швидше, хлопче! — гукає він.

І я хапаюся за голову з добре вдаваним страхом. Глядачі регочуть.

— А тепер загорілася куртка! — знову кричить він. — Скидай її!

Але тут він дав маху: ми, челядники, не косили під курткою сорочки, навіть у неділю.

— Не можу скинути! — з серцем буркаю я.

— Агов, прокинься! — реве магнетизер і дме мені в обличчя, аж мене пересмикує з неприємного почуття.

Він підбігає до іншого хлопця і дає йому картоплину:

— На яблуко, їж!

Хлопець зиркає на сиру картоплину і врешті каже:

— Не буду їсти з лушпиною.

— Ага, ти, бачу, панського роду! — мовить штукар і простягає йому ножика.

Глядачі регочуть і дивуються: хлопець-бо справді нешлюбний син якогось копенгагенського пана, що спровадив його в наші краї.

Одинадцятипалого Ларса вибрано на кінцевий номер програми, і він дає себе ще раз загіпнотизувати.

— Тепер можна розпороти його, вийняти кишки і знову зашити, а він навіть не завважить нічого. Тільки за це карають, — каже магнетизер. — Тому обмежимось тим, що встромимо йому в тіло шпильку. Може, хто з шановних городян хоче зробити цю спробу?

Глядачі виштовхують одного поважного добродій Він потішений такою довірою, а все ж вагається.

— Застромляйте, де більше м’яса, хлопець нічогісінько не відчує! — запевняє магнетизер.

Ларсові повіки ледь тремтять, проте обличчя нітрохи не міняється: його стільки бито, що він уже загартований, а як лежатиме тихо, то заробить крону, тимчасом як решта всі з нашого товариства терплять просто задля честі.

Номер чудово вдався — шпилька ввігналася