Читати книгу - "Варіант №1. На альпійській верховині"

— Чудово, хлопче! Ти талант, рідкісний талант! Тільки-от зберегти це чи…

Я поквапився» відповісти:

— Не хочеться мені палити це, отче…

— Гаразд, тоді бережи. Там такі речі побачать світ. Увечері з віконця туалету я викинув другу записку.

На світанку чекав умовного сигналу, але не дочекався. Може, були й інші причини, але для мене існувала тільки одна:

«Подумайте ще одну добу, чи не помиляємось ми з цією буйною головою. Ми рідко довірялися таким людям, як він. І чи не сам він створив усю цю ситуацію, щоб потрапити на чужину, бо хворий на цю тему й хоче вразити світ своїм геройством».

Наступного ранку з боку міста злетіли три зелені й одна червона ракета. Для мене це означало:

«Виконуй варіант № 1».

Саме те, чого я чекав!

— Будь-яка ситуація, — говорив один розумний чоловік, — може мати дев'яносто дев'ять розв'язань. Завжди шукай перше — варіант № 1.

Я шукав його і знайшов.

Видно, даремно запідозрив полковника у лихих думках.

Боячись, що не зможу стримати своєї радості, я постійно нагадував собі: «Hace, заховай свої почуття в кишеню. Розвідник зустрічає радощі першим, але радіє останнім». Де я вичитав цю мудру думку? Дідько його знає, може, ніде й не читав, а просто сам вигадав.

За три дні монастирський фаетон одвіз на вокзал двох монахів.

На прощання ігумен дав нам дещицю грошей. Я не лічив банкнотів, але, зваживши їх на долоні, вирішив, що не менше трьох моїх зарплат. Пачка на долоні в отця Никодима була така ж груба, але банкноти мали подвійний номінал…

Святий отець обійняв нас, ми поцілували йому руку, і по білій його бороді потекли сльози.

Я був без речей. Мій супутник тримав звичайну торбу, у яку монахи збирають пожертви для монастиря. Не знаю, що було в ній, але вона завдавала йому певних труднощів, неначе напхана піском. Я запропонував допомогти, але він категорично відмовився.

І ще дещо справило на мене враження. Отець Никодим усе поправляв щось на поясі під рясою — може, пістолет чи дорогоцінності.

Сіли в поїзд. Майже не розмовляли. Отець Никодим дбайливо тримав торбу між ногами. Дивилися у вікно. Пізніше в коридорі я побачив добре знайоме обличчя — старшого лейтенанта з пивниці, який володіє боксом і дзю-до краще за мене. А в мене ще болять кості, і принаймні сам перед собою я повинен визнати цю його перевагу.

Він був одягнутий недбало, як футболіст, курив і обіймав за плечі… співачку! Я міг чекати кого завгодно, але не її. Навмисне обійняв її!..

Ну, нічого. Я одвернувся, але наче мав очі й на спині — бачив їхні обійми ясніше, ніж коли вони були переді мною. Певно, це якась хитра можливість людини — зір, що його наука ще не відкрила…

Ми зійшли в Ямболі й оселились у готелі. Природно, обидва показали фальшиві паспорти. Увечері ми не залишились у кімнаті, а рушили пішки на південь. Вийшовши з міста, скинули ряси й камилавки. Зв'язали їх у вузол разом з двома каменюками й закинули в Тунджу. Я вхопив торбу й також пожбурив її в річку.

— Не руш! — скрикнув отець Никодим, та було вже пізно.

Він схопив мене за вилоги й трусонув:

— Що ти наробив, що наробив!

Я мовчав, ніяково кліпаючи, а він сичав мені в обличчя:

— Ти знаєш… ти знаєш, що там… це…

— Раз вона так потрібна вам, я дістану її, тільки тихше, а то хтось почує. Ви ж говорили, що треба позбутися зайвого багажу!

— Але це не зайвий, а необхідніший за все інше!

Я роздягнувся й поліз у річку. Вона була неглибока, і я швидко знайшов торбу. Підняв її — справді важка. Поліз в неї і намацав крупні монети й браслети. Намацав і два свічники, виделки, ложки. Ясно, фальшивий отче: тягнув із собою свої скарби. Хотілося мені викинути дещо в річку, але вирішив, що краще узяти якусь монету або — щонайбільше — браслет. Прекрасний подарунок. Тільки-от питатимуть, де взяв. Не варто бруднити руки.

Подав йому торбу. Рознервований, він обмацав її й сказав:

— Тут… усе тут! Спасибі тобі, хлопче! Інакше куди нам з порожніми руками! Усе життя, усе добро моє тут!

Вдяглися й пішли далі. Я показував дорогу, бо добре знав її. Ми простували обіч шосе на Єлхове. Перед світанком зупинилися на притоці Тунджі — Поповській річці. День пересиділи в чагарниках. Наступної ночі ми дісталися кудись між Лісовим і Голям Дервент.

Зупинились на висотці, вкритій низенькими кущами, і почали спостерігати за кордоном. На світанку рушили в найкоротший і найскладніший перехід. Я йшов попереду, отець Никодим — за мною.

Ось стежка, якою ходять прикордонники. Зупинились біля неї — тихо. Мій супутник підштовхнув мене й запитав поглядом: «Чому стоїмо?» Я зупинив його жестом — не поспішай, бо можемо провалитись перед самим фінішем.

Перейшли стежку. Ось контрольна смуга. Знову зупинились. Обдивились, прислухались. Не помітивши небезпеки, я подав сигнал отцю Никодиму рухатись за мною.

На кордоні не було ніяких особливих перешкод, і подолати ці сто-двісті метрів нескладно, аби тільки добре знати район. На це я і покладався. І, може, на ще дещо. Адже я виконував «Варіант № 1».

Збагнувши, що кордон уже за нами, отець Никодим упав на землю й поцілував її, а тоді обійняв мене.

— Дякую тобі, хлопче! Твій труд буде