Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Щоденник злодія 📚 - Українською

Читати книгу - "Щоденник злодія"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Щоденник злодія" автора Жан Жене. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 71
Перейти на сторінку:
вазеліном, цією ніжною речовиною з легким запахом м'яти; я хотів би, щоб їхні м'язи зволожилися в цій пестливій прозорості, без якої їхні найдорожчі якості не такі звабливі.

Кажуть, якщо хтось позбувається якоїсь частини тіла, то та, що залишилася, стає дужчою. Я тішив себе сподіванками, що Стілітанів прутень увібрав у себе всю потугу його відтятої руки. Тривалий час я уявляв твердий, грубий, здатний на крайнє нахабство орган, хоча спочатку мене заінтригувало те, з чим Стілітано дозволив мені ознайомитися: єдина, але на диво чітко окреслена бганка на лівій холоші його блакитних полотняних штанів. Можливо, ця деталь не так невідступно переслідувала б мене у мріях, якби Стілітано щохвилини не спрямовував туди свою лівицю і якби він, на манір дам, які роблять реверанс, що утворює складку, не затискав обережно тканину нігтями. Я не вірю, що він ніколи не втрачав холодного розмислу, але поруч зі мною він був особливо спокійний. З легкою зухвалою заразом зневажливою посмішкою він дивився, як я перед ним умліваю. Я знав, що він мене покохає.


Не встиг Сальвадор із кошиком у руці переступити поріг нашого готелю, як я, надто розчулений, поцілував його на вулиці, але він відштовхнув мене:

— Ти збожеволів! Нас матимуть за mariconas![x]

Він досить пристойно розмовляв французькою, яку вивчив на околицях Перпіньяна, куди їздив на збирання винограду. Образившись, я відійшов від нього. Обличчя у хлопця було фіолетове. Воно мало колір капусти, зірваної взимку. Сальвадор не всміхався. Він був приголомшений. «Це важко, — думав він, — уставати спозаранку, щоб жебрачити на снігу. Жан не вміє тримати себе в руках». Його волосся було скуйовджене і мокре. Крізь скло на нас дивилися обличчя, оскільки на нижньому поверсі готелю розмістилася кав'ярняна зала, вікнами на вулицю, яку треба було перетнути, аби зійти нагору в номери. Сальвадор витер обличчя рукавом і ввійшов. Я завагався. Відтак гулькнув за ним. Мені було двадцять років. Якщо крапля на кінчику носа така прозора, як сльоза, то чому б мені її не злизнути так само ревно? Я був у цьому, тобто у виправданні мерзоти, надто бувалий. Якби я не боявся викликати обурення в Сальвадора, то зробив би це в кав'ярні. Тим часом він шморгнув носом, і я здогадався, що хлопець проковтнув свої шмарки. Із кошиком у руці він пройшов мимо прошаків та ракла прямо на кухню. Я йшов слідком.

— Що з тобою? — запитав я.

— Ти привертаєш до себе увагу.

— Що тут поганого?

— Таж не цілуються отак, просто на людях. Сьогодні ввечері, якщо ти хочеш…


Він сказав усе це з маркітною гримасою, неохоче і навіть презирливо. Я хотів лише засвідчити йому свою вдячність, зігріти його своєю вбогою ніжністю.

— А що ти подумав?

Хтось його відштовхнув, не вибачившись, віддаляючи мене від нього. Я не подався слідом за ним на кухню, а підійшов до лавиці біля груби і сів на вільне місце. Я збентежився, погано уявляючи, в який спосіб, втративши голову від могутньої краси інших, я міг би віддатися любощам цього запаршивілого і бридкого злидаря, з яким поводилися грубо навіть легкодухи, закохатися у його вугласті сідниці… а що як, на лихо, у нього ще й розкішний прутень?

Барріо Чіно був тоді своєрідним кублом, заселеним не так іспанцями, як чужинцями — вошивими голодранцями. Інколи ми були вдягнені в шовкові сорочки кольору зеленого або ясно-жовтого мигдалю, взуті в полотняні стоптані черевики, а наша прилизана чуприна здавалася лакованою аж до хрусту. Ми не мали зверхників, радше мали верховодів. Мені важко пояснити, як ними ставали. Очевидно, вони вивищувалися завдяки вдалим операціям із продажу нашої жалюгідної здобичі. Вони вели наші справи і керували нашими нападами, забираючи собі помірну частку. Ми не були більш чи менш організованою ватагою, але в цьому величезному брудному смітнику, в самому осерді кварталу, що відгонив оливою, сечею і лайном, декотрі пропащі люди покладалися на когось іншого, спритнішого від них. Стільки злидарів сяяли молодістю, та лише декотрі серед нас випромінювали оті містичні сполохи, справдешнє сяєво; тіла, погляди, рухи цих молодиків насичені магнетизмом, який перетворює нас на їхню ціль. Саме в такий спосіб мене вразив один із них. Ліпше я розповім про Оплітано, про отого однорукого, через кілька сторінок. Насамперед хай знають, що він був позбавлений будь-яких християнських чеснот. Увесь його блиск, вся його сила крилася у нього між ногами. Його прутень зі своїм причандаллям, увесь цей апарат був такий чудовий, що я називав його не інакше як генеративний орган. Вам здавалося, ніби він мертвий, — так рідко й повільно він оживав: але він не спав. Він випромінював уночі крізь наглухо застебнуту, хоч і однією рукою, матню оте сяйво, що осявало його власника.

Мої любощі із Сальвадором тривали з півроку. Вони були не надто п'янкі, одначе вельми плідні. Мені пощастило полюбити його хирляве тіло, сіре обличчя, кумедну рідку борідчину. Сальвадор дбав про мене, а вночі, при свічці, я вишуковував у рубчиках його штанів вошей, наших близьких знайомих. Воші населяли нас. Вони оживляли наш одяг, а Щойно зникали, він ставав мертвий. Нам подобалося усвідомлювати — і відчувати — цих напівпрозорих комах, які, й не бувши приручені, стали нам такі близькі, що будь-яка чужа воша викликала у нас обох огиду. Ми їх ловили, але сподівалися, що другого дня вони знову вилупляться із гнид. Ми чавили їх нігтями без відчуття огиди чи злости. Ми не викидали їхніх трупів — чи останків — на смітник, ми давали їм змогу падати, вгодованим нашою пурпуровою кров'ю, у нашу брудну білизну. Воші були єдиною ознакою благоденства, але було логічно, що, сприяючи відновленню нашого стану, який освячувався тим благоденством, ми водночас освячували й ознаки цього стану. Ставши такими самими необхідними для пізнання нашої немочі, як прикраси для пізнання того, що називають тріумфом, воші були нашим скарбом. Ми водночас і соромилися їх і пишалися ними. Я чимало часу прожив у кімнатці без вікон, з однією-однісінькою кватиркою на коридор, де вечорами п'ятерко жорстоких і воднораз ніжних облич, посміхаючись або кривлячись через незручну позу, зрошені потом, вишуковували цих доброчесних комах, на яких ми самі були схожі. Я міг тільки радіти, що став коханцем найубогішого, найбридкішого голодранця в самім осерді злиднів. Завдяки цьому я спізнав, що таке привілейований стан. Мені велося зле, але кожна здобута перемога — мої брудні, гордовито виставлені руки допомагали мені бундючно хизуватися своєю бородою та довгим чубом —

1 ... 4 5 6 ... 71
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щоденник злодія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Щоденник злодія"