Читати книгу - "Гордієві жінки"

– Так, я пам’ятаю.

– Ні, такий, як він, не міг знайти їх і привласнити, – впевнено додала Мія.

За хвилину дещо сумовито мовила:

– Дурний був час, страшний. Люди боялися бути собою, боялися називати свої справжні імена, не могли сказати, хто вони й звідки, як було з Айдером і його мамою Аліме, яку ми і всі називали Аллою… Аллою Рустемівною.

– Тепер усе так само, – дивно відреагувала Лія.

– Тобто «так само»? – здивувалася сестра.

– Тепер так само ніхто не хоче показувати себе справжнього, – відказала близнючка і з неймовірною втіхою заговорила далі, бо нарешті вузол мовчання всередині неї розв’язався й вона поділиться з найближчою людиною своїми відвертими думками.

Іноді Лія питала себе, чому вони із сестрою такі закриті одна від одної? Ніби закорковані пляшки із саморобним вином, котре господарі поставили витримуватися на роки, а відкрити не встигли, бо повмирали. А коли, бувало, й хотіли відкоркувати та пригоститися ним (спробувати бодай із цікавості, що ж там, наскільки подіяла багатолітня витримка?), то господиня вмить передумувала, бо боялася, що чоловік, пристрасний до алкоголю, нап’ється та розбушується. Хай ліпше стоїть те вино, хоч і добротне, у закапелку. Нехай нікому життя не псує, нікого не будоражить, нерви не тріпає й не тривожить… Ніби нема його насправді.

А воно було.

І дедалі кращало…

І Лія так хотіла, щоби хтось нарешті її «відкоркував», хоч «пригубив», відчув той добрий, ароматний винний смак. Бо ж вино не для того, щоб у коморі стояти, воно – для столу, і то святкового…

Що заважає їм, близнючкам, ділитися правдою, відвертістю, таємницями, переживаннями? Нехай із старшою Софією велика різниця у віці… А вони ж… Лія з Мією… такі схожі… Чому такі віддалені?…

Не мала відповіді Лія. Певно, змалку так повелося: дівчата не відкривалися перед однокласницями, вчителями, а отже, і вдома трималися відчужено, тим паче, що вчителями були їхні найрідніші.

– Тепер вигідно кимось прикидатися або когось із себе вдавати, тільки б не бути собою, – продовжила Лія. – Бо як дозволиш собі бути собою, то, знай, що наречуть тебе несучасним, старомодним, дивним, відлюдьком, ще як-небудь, – Лія позагинала на лівиці пальці. – Не приймуть за свого. Бо мода тепер у награності й штучності. Важливо кимось здаватися, а не бути. Головне – важність, а не справжність, подача, а не суть. Тепер вірять словам, а не вчинкам, картинці, а не змістові, – глибоко видихнула.

– Ти перебільшуєш, – на диво, Мія не перевела тему на щось незначуще, а спробувала сестрі заперечити.

– Не думаю, – вела своє близнючка. – Але я, ластівко, так само не знаю ні себе, ні своїх сестер, – Лія допіру й собі засоромилася. – Позорисько-посміховисько, як ти кажеш.

Мія змовчала.

– От скажи, тобі цікаво, про що я кожного вечора думаю, за що переживаю, чого, буває, плачу, про що мрію? – пильно вдивилася в очі сестрі і спрожогу відвела погляд. – Хто я у свої двадцять сім? Ти знаєш? Не знаєш. Бо я сама себе не знаю, – стенула плечима. – Ми загубилися, ластівко, досі живемо в минулому… Вважаємо себе такими, якими вважали нас дід і баба, думаємо про себе так, як думали про нас вони… Ніякий вітер змін не відвідав наш хутір і наш дім…

Сестра не мала що сказати, тож далі слухала дивну сповідь Лії.

– Постійно згадуємо дитинство, навіть коли не хочемо цього, воно волочиться за нами з усіма своїми звичками й правилами, як цеп із припоном колись за дідовим конем… Нам здається, що дід досі за нами дивиться, що крок ліворуч, крок праворуч – розстріл! Поводимося, ніби він тут, поруч, ніби обов’язково про все дізнається, й не оминути нам покарання навіть за якісь найменші провини чи помилки…

– Це ти так живеш, люба моя бестіє, – зауважила Мія.

– А ти – ні? – усміхнулася Лія сестрі.

– Ні, – виказала свою впевненість молодша на сорок хвилин сестра.

– Добре, що саме так ти думаєш, – відповіла загадкою на те Лія. – Ми навіть помилятися розучилися, – додала. – Кожнісінького разу ловимо себе на думці: а що сказав би про це дід? А що би він подумав? Чи не нашкодили б ми цим бабі Усті?

– Просто… дід же був авторитетом для нас…

– …бо іншого не мали, – вразила Лія сестру черговою відвертістю.

– Що ти хочеш цим сказати? – зацікавлено спитала Мія. Вона ще не дозволяла собі думати про предків як сестра.

Але Лія сестрі не відповіла прямо на запитання. Мовила ніби рівно, спокійно, але й упевнено:

– Ми досі боїмося, що баба Устя проконтролює, чи ми ситно поїли, тому постійно готуємо «перше, друге, третє і компот», хоч не з’їдаємо його. І викинути боїмося, бо колись ходили голодними-холодними… Боїмося, що вона прийде й перевірить, як ми поприбирали в кімнатах, попідмітали у дворі, чи все «на п’ять» зробили в кожну «чисту» суботу… Ми боїмося впустити в наш світ щось нове, не маємо сміливості щось змінити, порушити, на щось зважитися самі… Спимо на тих самих старих ліжках, молимося так само, як у дитинстві, боїмося всього, чого боялися малими… Нічого не змінюємо, нічого й не змінюється.

– Ти чомусь і за мене, і за Софію кажеш, Ліє, – зауважила Мія. – Оно ж Софія вийшла заміж?

– Двадцять сім літ я все це бачу й мовчу, бачу й нічого не роблю, бо боюся думати, говорити, змінювати хоч щось, хоч щось незначне і маленьке, – спокійно додала Лія.

– Не розумію тебе, – усміхнулася Мія. – Ти ж теж збираєшся заміж! Хіба то не зміна у твоєму житті? – згадала одну з найближчих і, здавалося б, радісних родинних подій. Лія справді мала намір вийти заміж за набагато старшого за себе чоловіка, тільки весілля все відкладали і відкладали через хворобу матері нареченого.

Вона чомусь не відреагувала на сестрин закид.

Мія присіла й уважно подивилася на сестру-близнючку:

– Руда моя бестіє, то, може, ти того часто плачеш, що насправді заміж не хочеш? – видала себе тим, що іноді таки чує, що відбувається в сестриній кімнаті. – Просто придумала собі, що як вийдеш заміж, то щось зміниться?

Лія перебила сестру:

– Зміни – це ж не зачинити двері старому й