Читати книгу - "Ніч на Івана Купала"

class="book">Маркіян чомусь постійно згадував одну зі своїх поїздок до Шацька. Ці спогади виглядали недоречними у порожній школі, де вони щоночі засиджувалися до ранку на підлозі порожніх коридорів, а потім відсипалися до наступного вечора, і де через цю плутанину днів і ночей уже важко було відрізнити сон від спогаду. Але він волів вважати це спогадом, бо не дуже любив розмовляти про сни, побоюючись асоціацій із сюрреалістичними, містичними, магічними, розмитими у гіперреальностях зацікавленнями деяких своїх знайомих, для яких сон відігравав роль, набагато важливішу від дійсності. Не любив езотерично-окультного аматорства, таємничих зібрань довкола круглого стола у зашторених кімнатах, викликання духів під паморочливі пахощі ароматичних свічок, сумбурного і хаотичного зацікавлення японістикою, латиноамериканістикою, африканістикою, санскритом, ведами і вченням Блаватської. А особливо зацикленості на своїх снах, намагань інтерпретувати їх за допомогою сонників, кавової гущі чи карт таро. На його думку, з таким же успіхом можна було б робити висновки про своє майбутнє, порівнюючи лінії на долоні із візерунками на шматках березової кори, зрізаної у місцях, де збиратимуть сік. Маркіян не любив усього цього і тому нікому не розповідав про свої нав’язливі спогади, які з тим же успіхом могли бути снами.

Він добре пам’ятав роздовбаний «Ікарус», яким добирався від електрички до зупинки на Свитязі, поблизу кемпінгу. У нього був важкий наплічник із сокирою, спальником, казанком і наметом, бо він приїхав один, а не з компанією, як завжди. Він хотів провести тут кілька днів і вперше залишився сам ночувати в лісі. Але до кемпінгу не пішов, його дратувала така стадність відпочинку, у готелях, на туристичних базах, не кажучи вже про кемпінги. Він не уявляв відпочинку в оточенні не дуже тверезих компаній, верескливих дітей, псів і котів, яких купають в озері, ретельно намилюючи спеціальним шампунем. На відпочинку він не хотів бачити нікого, окрім кількох перевірених друзів, з якими можна було провести поряд цілий день, чудово розуміючи одне одного без жодного слова.

На самому споді його важезного наплічника були книги, він завжди брав їх із запасом, бо ніколи не міг подужати котрусь від початку до кінця, завжди читав кілька відразу, перемішуючи між собою світи і реальності, подумки переносячи персонажів із одного роману до іншого, і часом від цього сюжети навіть вигравали. Хоча згодом, коли після прочитання минав якийсь час і він намагався згадати, котрий герой належить до якої книги, це часто бувало проблематично. У свідомості залишалися лише окремі враження, епізоди, сцени, а все інше зникало у чорних дірах пам’яті. Як осад, що випадає у хімічних сполуках, змішаних під час лабораторної роботи з хімії, або у бутлі з домашнім вином, що його батько тримав біля свого ліжка, нікому не довіряючи цієї пересолодженої алхімії. Таємничий процес бродіння виноградного соку супроводжувався насупленим батьковим чолом, зіпрілою від напруження лисиною, окулярами на носі, перебільшеною серйозністю, з якою батько ставився до своєї місії. Батько дратувався через найменшу спробу його потурбувати, коли розкладав на дивані товстенні папки, набиті розсипами жовтуватих листків з текстом, передрукованим через копірку із великими інтервалами і міцно приправленим загадковими термінами. Маркіян запам’ятав тільки один – «сусло», бо воно найбільше пасувало до вигляду виноградних ягід, які засипали цукром і чекали, аж поки вони зігниють брудними, щоб потім кинути їх до бутля із соком, де все це «переброджувало». І хоча суслом називалося, здається, щось цілком інше, не ці ягоди, слово це мало в собі щось гнилувате, присипане прісністю річкового намулу. Таким виходило на смак і це домашнє вино, належно не очищене і не відфільтроване, з різким кислуватим смаком. Навіть у невеликих кількостях воно залишало по собі важкий бодун. Але батьки все одно щороку заквашували брудний виноград у кількох двадцятилітрових бутлях переважно яблучного або порічкового соку і дуже пишалися кінцевим продуктом, частуючи ним родичів і знайомих і обмінюючись рецептами вдосконалення і здешевлення.

Згодом прийшла мода на газовані вина, і тепер вино зберігали уже не в трилітрових слоїках, закритих марлею та капроновими накривками, а у пластикових пляшках із-під мінеральної або солодкої газованої води. Такі пляшки тоді були ще дефіцитом, тому їх старанно мили після кожного вживання. На дачі батьки досі зберігали кілька мішків із порожніми пластиковими пляшками та скляними банками.

Газованого чи, як називали це батьки, «шампанського» ефекту досягалося за допомогою цвіту бузини, хоча Маркіян так і не збагнув, яким саме чином. Пляшки, наповнені вином із бузиновою «закваскою», швидко тверділи і могли навіть вибухнути, якщо порушити технологію наповнення та закривання. Звук від такого вибуху був значно потужнішим від пострілювання звичайних закруток, які час від часу долинали з комори.

Консервування роками займало центральне місце у застільних розмовах батьків зі знайомими, такі розмови зазвичай супроводжувались обміном журнальними вирізками з обведеним червоним фломастером моторошним словом «ботулізм». А трохи згодом на його місці фігурувало не менш моторошне «сальмонельоз», і цих захворювань боялися не менше, ніж отруєння грибами. Можливо, навіть більше, бо отруєння грибами траплялися часто, і це була знайома проблема, що автоматично понижувало її статус і рівень загрози. А ботулізм і сальмонельоз були знаними переважно з газетних публікацій та розповідей знайомих про їхніх знайомих, у яких нещодавно захворіли сусіди, «і це було страшно». Уявна небезпека, як відомо, завжди страшніша за реальну.

Саме це йому доведеться дуже чітко усвідомити і пережити у численних дублях під час кількох наступних днів, проведених з наметом, наплічником, сокирою та гітарою в одному з лісів Шацького заповідника.

Тодішній експеримент завершився глибоким розчаруванням Маркіяна у власній сміливості. Він думав, що триматиметься мужньо і не відчує ніякого страху, а сам не міг заснути, насторожено вслухався у нічну тишу, а кожен їжак, що пробігав уночі повз намет, примушував його прокидатися і злякано хапатися за сокиру. Це розчарування у собі він переживав ще довго, хоча нікому про це не розповідав і влаштовував собі не менш дитячі покарання. Наприклад, переходив запруджену автомобілями дорогу із заплющеними очима, примушуючи водіїв нервово сигналити. Довго стояв на балконі восьмого поверху, уявляючи собі, що відчуває людина, яка летить донизу. І це було ще страшніше, ніж переходити дорогу, бо Маркіян дуже боявся висоти. Упритул підходив до великих псів без намордника, які загрозливо гарчали, захищаючи господаря у шкірянці та спортивних штанях. Вкручував жарівки, не вимикаючи світла.

Але тепер, у порожній школі, його мучило не тодішнє дитяче розчарування у власній хоробрості, а те, що він ніяк не міг згадати, як називалося те озеро. Він добре пригадував куплену на автобусній зупинці