Читати книгу - "Круглянський міст"

— А вам яке діло? — Надто знайоме було все: Стьопка знову відчув себе в становищі гіршого за інших, і це мимоволі викликало в ньому інстинктивний порив оборонятися. — Кому треба було, той і призначив.

Бритвін, однак, намагався стримуватися, тож незабаром приборкав здивування й зирнув на Данила. Той без особливої уваги до них ворушив рукою в своїй сумці.

— Дожилися, нема чого сказати! — пробуркотів Бритвін і знову відкинувся на лікоть. Стьопка, потоптавшись трохи, сів осторонь їх, біля стежки. Перше просвітлення в його настрої швидко затягувалося прикрістю, він уже лаяв себе, що дав Бритвіну в руки гвинтівку, — хай би тримав свою. А то придбав десь десятизарядку, і стільки вже фанаберії. Коли знадобиться, ще невідомо, чия краще візьме — ця СГТ[2] чи його, зразка 1891 року. Степан міг би все це їм розтлумачити, як і те, що на кухні він опинився випадково, що він не менш за них походив свого часу на завдання. Але якась недобра впертість стосовно них, особливо щодо Бритвіна, вже брала своє, і він нічого не міг зробити з нею. Вона йому не підпорядковувалася, він знав це і не прагнув пересилити її.

Покривджено притихлий, Стьопка і не згледів, як від халабуд показався Маслаков. Хлопець почув тільки, як під ялиною, встаючи, зашорхав кожухом Данило, підвівся і зручніше сів Бритвін. У Стьопки ж од чиряків ломило в шиї, і, щоб озирнутись, він мусив повернутися всім тілом. Через галявину навпрошки йшов їх командир. Одною рукою він ніс щось важке — здається, німецьку каністру, в якій звичайно тримали бензин. Підійшовши ближче, поставив каністру і зсунув з пітного лоба армійську шапку.

— Що це? — запитав Бритвін.

— Димок, димок робити будемо, — жартівливо заговорив командир групи. — Думав, грюкнемо — нічого не вийшло. Будемо димити.

Вони всі похмуро дивилися на каністру: Данило і Степан — ставши біля неї, а Бритвін — мовчки сидячи на своєму місці. Відомо, всі з прикрістю розуміли, що виходило гірше, ніж міркувалося: бензин — не тол; як би там не випадало, палити завжди гірше, ніж підривати.

— Так ми що? Хіба не на чавунку? — стримано запитав Бритвін, позираючи кудись униз, на командирові чоботи. Маслаков з жартівливою жвавістю в очах огледів своїх підлеглих.

— Ні, не на чавунку. В інший бік. На Кругляни.

— На Кругляни. А хто тобі групу комплектував?

— А що — кепська група? Сам підбирав.

Бритвін устав і підійшов ближче. Потім з якоюсь уповільненою важністю повернувся до Стьопки.

— А цього також сам вибрав?

— Кого? Товкача? А що, чим кепський підривник?

Бритвін з-під лоба запитливо й наполегливо глядів на командира.

— Де ж це він підривав? На кухні?

— Яке вам діло? — не витримавши, огризнувся Степан. — Подумаєш, начальник знайшовся!

— Тихо!

Маслаков, мабуть, лише тепер зрозумів щось. З його обличчя зійшла усмішка, без якої його риси зробилися різкі, майже жорсткі.

— Кого брав — моя справа, — сказав він. — Хто заслужував.

— Заслужував! Ти глянь, яка в нього гвинтівка, — кивнув головою Бритвін.

Маслаков повернувся до Стьопки.

— Ану, дай сюди.

Степан подав гвинтівку, Маслаков одкрив і закрив затвор, спустив курок. Суворо зирнув на хлопця.

— В чому справа?

— Та мушка трохи совається, — умисне, як про дрібницю, скоромовкою відповів Стьопка і прикусив губу. Поки Маслаков оглядав і обмацував мушку, хлопець усе більше хмурився і з ненавистю думав про Бритвіна. Чи він був винен, що Кляпець вручив йому цю ломачину? Чи йому самому не хотілося мати добру зброю? З особливим жалем він згадував свій ладний трофейний автоматик, який у нього забрали, коли переводили в господарчий взвод.

— Закернити не міг, га?

— Так не було чим.

— Тепер ніколи — на перекурі нагадаєш. Сам закріплю. Решта в порядку?

— В порядку, — поспішно відповів Стьопка. Маслаков ще зирнув на його тонку постать, перетягнуту ремінцем, довше затримав позирк на зав’язаному дротом чоботі, але не сказав нічого.

— Тримай!

Стьопка на льоту ледве зловив кинуту йому гвинтівку і з полегшенням зітхнув. Напруження його спало, головне обійшлося — його не прогнали; решта для хлопця вже не мала великого сенсу.

— Так. Тоді кроком руш! — сказав Маслаков до останніх. Каністру понесемо по черзі. Хто перший?

Першого, однак, не знаходилося, каністра стояла долі, над нею, чекаючи охочого, стояв Маслаков. Бритвін, за його, мабуть, старою звичкою, відійшов поодаль з таким виглядом, ніби його тут нічого не стосувалося. Данило чомусь дивився в ліс — мов не чув, що сказав командир. Тоді Стьопка з гнівливою затятістю зробив крок уперед і взявся за гнуту металічну ручку каністри.

— Та-ак, — непевно промовив Маслаков і коротенько зітхнув.

— Гаразд, починай, Товкачу.

Починати було не так уже й важко — з годину Стьопка, міняючи руки, ніс каністру. Закинута лісова доріжка вилася спершу в похмурому, мохастому ялиннику, затим поповзла низиною, вільшаним хмизняком, порубами. Чорним, грязьким торфовищем хлопці недовго обходили хлюпке, з талою водою болото, на якому в чагарях несміло ще зеленіли кволі зубчики весняної трави.

Ще спочатку Стьопка відстав, аби не йти поруч з Бритвіним, якого він уже майже ненавидів. Хлопець розумів, що колишній ротний незадоволений ним, бо сумнівався в його бойових якостях, а може, і взагалі вважав невдахою. В глибині душі Стьопка не міг не відчувати, що справді на радощах трохи