Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"

Я похмуро опустив валізу на траву й поклав підручник назад. Потім дістав намальований мамою план, розгорнув його. Розгорнув — і раптом відчув, що обличчю моєму нестерпно жарко, хоча вранішні промені сонця тільки світили і майже не гріли. У лівому куточку аркуша моєю рукою великими друкованими літерами було виведено: «МОРШРУТ ДОРОГИ, ЯК ІТИ ДО ДИДУСЯ». Чийсь рішучий червоний олівець перекреслив літеру «о» в слові «моршрут», літеру «и» в слові «дидуся» і написав зверху жирні «а» та «і». А трохи нижче стояла червона двійка, з якоюсь дуже єхидною закарлючкою на кінці.

Хто це зробив? Я одразу зрозумів хто. І мені стало ще жаркіше. Але чому ж він так привітно махав мені з вікна кашкетом? Чому? Наздогнати поїзд я вже не міг. Та й не наздоганяти слід було поїзд, а тікати від нього в інший бік, щоб не зустрітися з Андрієм Микитовичем.

Письменник Тургенєв говорив, що російська мова «велика і могутня». Це він, звісно, правильно говорив. От тільки чому ж він не додав, що російська мова ще й дуже важка? Забув, мабуть, як у школі з диктантами мучився.

Так міркував я, обходячи березовий гай.

Та, може, думав я, в часи Тургенєва вчителі не дуже вже прискіпувалися і не знижували оцінок за бруд і за всілякі там ненаголошені голосні? А я ось через оці ненаголошені скільки разів прочухана одержував: і в школі, і вдома, і на раді загону!

А взагалі, міркував я, яка різниця — писати «моршрут» чи «маршрут», «велосипед» чи «виласипед»? Адже від цього велосипед мотоциклом не стане. Важливо тільки, щоб було все зрозуміло. А яка там літера всередині стоїть — «а» чи «о» — це, по-моєму, зовсім байдуже. І навіщо тільки люди самі собі життя псують? Колись вони, певна річ, додумаються і скасують одразу всі граматичні правила. Але оскільки люди до цього поки що не додумалися, а додумався я один, мені треба готуватися і здавати переекзаменовку.

Міркуючи таким чином, я обійшов гай і одразу побачив Білогорськ. Містечко збігло на високий зелений пагорб. Але не всі будиночки добігли до вершини пагорба. Деякі, здавалось, зупинилися на півдорозі, на схилі, щоб трохи перепочити. «Так ось чому містечко називається Білогорськом! — здогадався я. — Воно вибралося на гору, а всі будиночки з білого каменю — ось і виходить Білогорськ».

Я теж почав повільно підніматися на пагорб.

Не гаючи даремно часу, я почав обдумувати план своїх майбутніх занять. Мені необхідно було щодня заучувати правила, робити вправи і писати диктанти. «Диктуватиме дідусь», — вирішив я.

Прикинувши подумки, скільки у підручнику різних правил і вправ, я вирішив, що буду вчитися по три години на день. Спатиму по сім годин — значить, чотирнадцять годин у мене залишається для купання і всіляких ігор з товаришами (якщо я з ким-небудь потоваришую). Ну, і для читання, звісно. Між іншим, наша вчителька казала, що коли багато читати, то обов'язково будеш грамотним. Проте я не дуже вірив цьому, бо ж читав я багато (за день міг товстенну книгу проковтнути), а диктанти писав так, що в них, здається, червоного вчителевого олівця було більше, ніж мого чорнила.

Коли я якось висловив усе це нашій-вчительці, вона сказала: «Якщо їжу одразу проковтнути, вона взагалі ніякої користі не дає. Її треба не кваплячись розжовувати». Мені було незрозуміло, що є спільного між їжею і книжками. Тоді вчителька додала, що книги — це також їжа, тільки духовна. Але я все-таки не збагнув, як можна розжовувати «духовну їжу», тобто книжки, не кваплячись, якщо мені кортить довідатися, що буде далі і чим усе закінчиться. А якщо книжка нецікава, то я її взагалі не «жуватиму».

Одне слово, книжки мені поки що не допомагали подужати ненаголошені голосні.

За маминим кресленням я швидко відшукав дідусів будиночок. Точніше, це був не дідусів будиночок, а будинок, у якому жив дідусь, бо, крім нього, там жила ще одна сім'я. Про всю цю сім'ю я ще докладно нічого не знав, а знав лише про Клавдію Архипівну, яку мама називала «тіточкою Кланею», бо вона няньчила маму ще в дитинстві, як мене бабуся. У Москві мама попередила мене, що дідусь не може прийти на станцію: він дуже рано йде до лікарні, нізащо вранішній обхід не пропустить! А ключі він залишить у тітоньки Клані.

До будинку вели два ґанки. Один був порожній і занедбаний, а на сходинках другого лежав смугастий килимок і стояли великі горщики з квітами та фікусами. Їх, мабуть, винесли з кімнати, щоб полити. Певно, саме тут і жила тітонька Кланя.

Я попрямував до ґанку, але тут, ніби назустріч мені, розчинилися двері, на ґанок вийшов хлопець років дванадцяти, в трусах, з рушником.

Хлопець, примруживши очі, подивився на сонце і задоволено потягнувся, — і я сумовито подумав, що, мабуть, не наважуся при ньому зняти майку: дуже вже у нього засмагле і м'язисте тіло.

Спритно перестрибнувши через квіткові горщики, хлопець підбіг до умивальника. Умивальник висів на іржавому залізному обручі, яким була підперезана молода берізка, вона час від часу немов підмітала своїм листям край черепичного даху.

Спершу мені здалося, що хлопець узагалі не помітив мене. Він спокійнісінько розклав на поличці мило, щітку, зубний порошок. І раптом, не дивлячись на мене, запитав:

— Приїхав?

— Приїхав… — розгублено відказав я.