Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Хлопець старанно намилився, обернув до мене своє обличчя, геть у білій піні, і так, не розплющуючи зажмурених очей, удруге запитав:
— Тебе як звати?
— Сашком.
Хлопець постукав долонею по металевому стержню умивальника; пригнувшись, пострибав під незібраним, віялоподібним струменем, пофиркав і потім мовив беззаперечно, ніби наказуючи:
— Доведеться тобі два місяці побути Шурком!
— Як то — доведеться?.. Чому?
Хлопець почав терти зуби з такою силою, що я просто дивувався, як вони цілі залишилися і як щітка не зламалася. Не зовсім виразно, бо рот його був повен білого порошку, хлопець сказав:
— Мене теж Сашком звати. Отож доведеться тобі побути Шурком. Щоб не плутали. Зрозумів?
Зрозуміти то я зрозумів, але мені це не дуже сподобалося.
— Я все-таки теж хотів би залишитися Сашком, — тихо промовив я.
Хлопець від несподіванки навіть проковтнув воду, якою полоскав рота.
— Мало чого хотів би! У себе в Москві розпоряджатимешся! Зрозумів?
Побачивши мою розгубленість, він глянув на мене трохи ласкавіше:
— Гаразд. Іди, Шурко, за мною. Ключі дам.
— Іду, — відповів я і таким чином погодився на нове ім'я.
— Тільки горщиків не розбий, — попередив мене Сашка. — Бо ж бабуся за них!.. — Він гучно ляснув себе по засмаглому лобі й додав: — А мені за тебе від бабусі все одно влетить.
— Як це — за мене?
— Дуже просто. Вона наказала мені зустрічати тебе. А я не пішов. Хіба іноземна делегація, чи що? Якби ще від станції далеко було чи дорога заплутана! А то так, заради церемонії… Здрастуй, мовляв, Шурко! Чекали тебе з нетерпінням, спасибі, що завітав! Не люблю я цього!
Сашко глянув спідлоба так сердито, ніби я був винуватий, що він не виконав бабусиного наказу і що йому за це влетить.
— Давай скажемо, що ти зустрічав! — запропонував я, бажаючи виручити Сашка. — Адже бабуся не довідається.
Але він глянув на мене ще зліше:
— Не люблю я цього!
«Те не любиш, це не любиш! — досадливо подумав я. — А що, цікаво, ти любиш?»
Квартирка складалася з двох маленьких кімнат і кухоньки. Одна кімната була така сонячна, що в ній, не замружившись, стояти було неможливо. А друга — зовсім темна: в ній — жодного віконечка.
— Батько з матір'ю давно вікно прорубати хотіли, та я не дозволяю, — сказав Сашко.
— Чому не дозволяєш? — здивувався я.
— А там плівки проявляти добре. Зрозумів? Цілковита темрява!
— Зрозумів. І вони тебе послухалися? Батько з матір'ю?..
— Аякже! Тільки бабуся спочатку не погоджувалася. Та я їй таку фотокартку зробив, що вона потім кожного дня почала фотографуватися.
Сашко кивнув на фотографію, що висіла над ліжком. З фото прискіпливими Сашковими очима дивилася на мене спідлоба Сашкова бабуся. Не. тільки очі, але й усе обличчя її було суворе й владне. А лоб — високий і весь у зморшках, які з'єднувалися і перетиналися одна з одною. Сашко, певно, дуже добре фотографував, якщо зморшки так ясно вийшли.
Я, між іншим, зовсім не такою уявляв собі тітоньку Кланю, вона, за маминими словами, виняньчила її. Я сподівався побачити добру й балакучу стареньку. А в тітоньки Клані губи так щільно стиснуті, ніби наглухо прибиті одна до одної.
— Слухай, Шурко, навіщо зараз до дідуся перебиратися? — Сашко через вікно кивнув на порожній, занедбаний ганок. — У нього до того ще й двері погано відчиняються. Поки будемо вовтузитися, бабуся з базару повернеться і заскочить нас. Гайда просто на річку, А валізку твою поки що під ліжко запхаємо.
У цей час почувся тупіт босих п'яток по дерев'яних сходинках.
— Ось і Липучка з'явилася, — сказав Сашко.
— Хто, хто?
— Липучка. Моя двоюрідна сестра. Через три будинки звідси живе. Її, власне, Липою звати. Повне ім'я Олімпіада, значить. Не чув хіба? Це її на честь матері назвали. А я в Липучку перехрестив, бо вона як прилипне, то уже нізащо не відчепиться.
«Ну й щастить! — подумав я. — То Веник, то Олімпіада…» Липучка тим часом промовляла до квітів. «Ой які ж ви красуні! Ой які ж ви пахучі!» — чулося з ганку. Та ось Липучка з'явилася на порозі. Це була руда дівчинка, з веснянками на щоках, з уже облупленим, здивовано задертим носиком. Та й вираз обличчя у неї був такий, ніби вона весь час з чогось дивувалася або ж чимось захоплювалася.
— Ой! Онук дідуся Антона приїхав! — скрикнула Липучка, ніби вона з нетерпінням чекала мене й нарешті-таки дочекалася.
Тоді я ще не знав, що Липучка взагалі кожне своє речення починає словом «ой». Я дуже здивувався, що Липучка назвала мого дідуся Антоном.
— Чому Антон? — запитав я.
— Ой, як то «чому»? Як то «чому»?
— Бо ж він не Антон…
Вона почала сміятися і крізь сміх примовляла:
— Він — Антон! Він — Антон!..
Сміх у неї був якийсь особливий: послухаєш — і самому сміятися захочеться.
Я подумки прошепотів мамине ім'я та по батькові: її звали-таки не Марина Антонівна, а Марина Петрівна. Отож, якщо говорити не по-Липуччиному, дідусь мій був «дідусем Петром», а зовсім не «дідусем Антоном». Я все це сказав Липучці, а вона витріщила свої зелені, як у нашого Паразита, очиська і почала тицяти у мене пальцем:
— Ой, Сашко, поглянь на нього! Не знає, як рідного дідуся звати! А своє ім'я ти пам'ятаєш?
Сашко, — посміхаючись, засовував під ліжко мою «командировочну» валізу.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Говорить сьомий поверх», після закриття браузера.