Читати книгу - "Quid est Veritas?"

Єгонатан опритомнів.

І враз здалося йому, що сонце згасло, небо впало й земля провалилася…

Заскреготав зубами від болю й розчарування.

— Так марні?!. Марні всі намагання? Всі так до найменших дрібниць обмірковані плани? Пилат не приїхав! Які ж демони, яка Бельзебулова сила охороняє це дияволове начиння, цього Пилата, від праведної руки святої помсти?!

Та вже не можна було нічого змінити!..

Хитаючись, як по рані від сонця[20], і ледве пересуваючи раптом обезсилені ноги, Єгонатан обережно вимотувався з натовпу.

Дратувався, що його страшна зброя затримує його. Він якнайшвидше мусів би бути сам, бо знав, що на людях не витримає.

Сльози безсилої, але шаленої ненависті підкочувались клубком до горла.

— Боже Ісаака, Авраама й Якова! — стогнав крізь заціплені зуби. — За віщо ж відвернувся ти від свого народу? І відвернув від нього своє обличчя? Затьмилося журбою око моє… Постарівся я поміж ворогів моїх…

Багато людей у Палестині знало й любило Кая, здебільша званого багатим юнаком за його казкову щедрість.

Любили його й за ставну, ідеально збудовану, атлетичну поставу, за незвичайну ласкавість і зичливість до кожного зустрічного.

Здавалося, що йому віддала природа все те, в чому відмовила його батькові, твердому, як адамант, Пилатові.

Прокуратор-бо, як справжній amicus caesaris[21] і всіма признаний «приятель справедливості», знав лише невблаганний закон і негнучку та невідкличну волю Риму. Зраділий, вдоволений Кай Понтій приязно всміхався й ласкаво відповідав рухом руки на привітання. Тішився приязними вигуками народу, яким не погорджував. І не вірив собі, що він, Кай, осередок уваги й захоплення народу… Адже від цього може аж голова закрутитися!

І Кай, дійсно, похитнувся, ніби тратив над собою владу. Але це тривало лише одну мить…

— Надмірна спека й більше нічого!

А може, від хвилювання й радощів? Бо ж, що не говори, а таки все, що найліпше у світі, сьогодні належить йому, Каєві Понтієві!

Ось у цю хвилину майже цезарська шана, прояви щирої народної прихильності… А ввечері…

Кай оглянувся на свого найближчого приятеля Маркела.

Таки дійсно він обіцяв, що сьогодні Кай вечерятиме з найгарнішою «тиверіадською квіткою», Маріам із Магдали, красу якої знає вся палестинська еліта…

Та чи тільки палестинська?..

Так от: молодість, сила і краса, шана і влада, приязнь народу і найгарніша жінка цілого краю — все, все всміхається йому! Все само йде Каєві в руки…

Дійсно, може закрутитися голова!

І таки закрутилася ще раз… Похитнувся знову.

Немов колісниця наскочила на великий камінь на цій так чисто виметеній і свіжополитій дорозі.

Що ж це, зрештою?

Незнана схвильованість, як хмара самуму, що раптом задушливою заслоною затягає цілий світ довкола, нараз піднялась у Каєвій душі.

Серце так хитнулося, що забобонний неспокій аж випив кров із рум’яних юнакових щік, а довколишній ясний і барвний світ ураз потемнів і посірів.

Одно із двох: або хтось із цих зависних іродіян, говорячи жидівськими виразами, тяжко вдарив його оком і наврочив, або ж у цю хвилину сталося нещастя з батьком… Це ж можливе!

Надто-бо небезпечний завжди, а нині особливо, розбурханий Єрусалим, куди спішно виїхав прокуратор, щоб полаїщати прикру справу перенесення цезарських знаків[22].

— Clarissime![23] Адже ми вже приїхали! Амфітеатр перед нами!..

Це говорить Маркел.

Кай міцно рукою спиняє своїх коней. Скочйв на землю і знов неначе впав у сон: саме проти нього багато оздоблена лектика. А з неї виходить золотоволоса красуня…

— Вище всякого опису! — говорять про неї.

Почув, як обпікають його іскри, що сіються з синіх, як волошки або сапфіри, очей. Здавалося, що з них творяться крила, а серце розростається безмежно… Кругом не земля, а осяйне небо…

Так! Це вона, оспівана «тиверіадська квітка»!

Вона спинилася і чекає, поки Кай, у цю хвилину найвища особа в місті, вступить у цирк…

Але ні! Спершу ввійде ця божественна краса! їй личить бути першою скрізь і завжди! Прудким рухом Кай зриває свій дорогоцінний плащ і стелить його Магдалині під ноги…

Схилився в поклоні, чує глухий шум, немов від морського прибою, як за дитячих часів, у далекій рідній Таррагоні…

Але той шум не заглушує чарівного, як ніжна музика, голосу Маріам із Магдали, хоч промовила вона ледве чутно:

— Дякую, шляхетний пане!

Промовила й утопила його в погляді своїх волошково-синіх очей, проходячи достойно і з гідністю, ніби по звичайному килимі, по розстеленій тозі представника Риму.

— Славно починаєш ігри! — закусивши сміх, кидає МаркеіЛ. Фавнівські вогники грають у його зіницях.

— Але не хвилюйся! Міцніших за тебе кидала у сніг і в огонь непереможна Магдалинина краса. Не соромся, друже!

Він, Кай, буде соромитися свого свідомого вчинку, свого захоплення красою?

З гідністю, майже з викликом глянув у бік поважних патриціїв свого почту.

Погідні patres conscripti