Читати книгу - "Фіолетові діти"

Я обійшла майже всіх вчителів, що викладали в 11‑Б, і чула одне й те ж:

— Головний біль? Та від них усіх разом узятих головний біль! Без винятку!

— Ні, ні не пов’язую. Ні, школа тут ні до чого.

Таке враження, що всі змовилися.

Я саме вийшла з кабінету вчителя хімії Івана Петровича, в якого марно намагалася прояснити обставини стосовно 11‑Б. Мені Карбід так і не видав ніякої цікавої інформації, зате вділив цілу купу плакатів про отруйні речовини, що я їх (маються на увазі плакати), начебто, просто мусила розвісити у себе в кабінеті. Я не стала з ним сперечатися й, узявши рулони, в які дбайливо загорнув свої скарби Карбід, у роздумах попрямувала по коридору, сховавшись за своєю сумнівною здобиччю. І, мабуть, тому, що я була геть вся за рулонами, на мене не звернули уваги двоє учнів з 11‑Б, що були вже знайомі мені,— зеленоокий патлатий хлопець та дівчина з чорним, явно фарбованим волоссям і з губами, що мали вигляд, мов їх намастили вугіллям. Вони стояли біля підвіконня і доволі голосно з’ясовували стосунки. Я трохи уповільнила ходу.

— Майє! Я не розумію… Навіщо? Навіщо ти це зробила? — сичав на дівчину підліток, схопивши її за руку.

— Відчепись, Кириле, я нічого тобі не буду пояснювати, — пручалася та.

— Я хочу з тобою поговорити, ми ж домовилися… — не вгамовувався хлопець.

— А я не хочу! Ти все одно нічого не тямиш, відчепись. Ти ніколи нічого не тямиш! — лице у неї розшарілося, і на очах виступили сльози.

— Я не розумію… Навіщо? Давай поговоримо… Ти не втечеш від мене, ми з тобою сьогодні все одно зустрінемося, бо іншого місця у нас немає…— продовжував наполягати він, але відпустив її руку.

— Відчепись, дурню! — кинула дівчина йому в обличчя, стрімко розвернулася та попрямувала геть, пройшовши біля мене і заодно обпікши роздратованим поглядом.

Кирило ковзнув повз мене удавано байдужими очима і з награним спокоєм відвернувся до вікна.

Трохи повагавшись, я підійшла до нього. Вивантажила свої плакати на підвіконня і перевела подих. Він неохоче повернувся.

— Здрастуй, Кириле! — задерла голову. Він зростом, мабуть, на дві голови вищий за мене. Важко в моєму віці здаватися солідною.

— Здрасті,— мляво відповів хлопець.

— Наскільки я знаю, у вас уроки вже скінчилися?

— Скінчилися. То й що?

— Та нічого. Може, допоможеш?

— Гаразд, — трохи повагавшись, сказав він, закинув свій наплічник із книгами за спину, легко згріб усі плакати однією рукою і покірно поплівся слідом за мною.

Я відімкнула свій кабінет ключем, відчинила двері і дала йому дорогу.

— Дякую, Кириле.

— Куди покласти?

— Он туди, на стіл! — скомандувала. Він слухняно вивалив рулони на стіл. Один із них не втримався, покотився і впав.

— Я підійму, — Кирило нахилився, його наплічник трохи зіскочив з плеча, і з нього вивалилася маленька книжечка. Я не стримала цікавості й підняла її з підлоги. Ми підвелися майже одночасно. Кирило крутив у руках клятий рулон, втупившись поглядом у мою знахідку. Мені стало трохи незручно.

— На, тримай — це, здається, твоє,— я майже одразу простягнула Кирилові його книжечку, але встигла помітити на ній дуже дивну назву: «Левітація»[4].— Ти нічого не хочеш мені розповісти?

Він знизав плечима і обережно прилаштував рулон на столі:

— Ні.

— Ти це читаєш?

— Читаю. Це ж не заборонено? — відповів трохи з викликом, ховаючи книжку в наплічник.

Я зробила помилку, і надія на контакт майже втрачена. Чому я попхала носа до його книжки?

— Кириле, може, ти мені проясниш, що у вас у класі відбувається?

— Нічого особливого.

Я відчула остаточно, що розмова сьогодні не склеїться. Але вела далі:

— Я вважаю, нам треба поговорити.

— Я поспішаю, я вже й так затримався, — він кинув на мене нахабний погляд, і між нами вмить виросла непробивна стіна.

— Гаразд, — зітхнула я, не в змозі пробитися крізь стіну, — тоді чекаю тебе в моєму кабінеті завтра після уроків.

— Це офіційне запрошення? — єхидні очі оглянули мене зверху вниз.

— Так.

— Тобто треба приходити обов’язково? — ще раз уточнив.

— Обов’язково.

— А то що, до директора батьків викличете? — відверто глузував він.

— Можу і викликати.

— Слухаюсь, — відповів Кирило, — обов’язково буду.

Бувають ночі, бувають дні, оповиті туманом нереальності, коли межа світу розмита тим самим туманом, і все в’язне у ньому, як у густому киселі. Скільки ж я проспала? Без сновидінь. А може, я