Читати книгу - "Атланти з планети Земля, Леонід Миколайович Панасенко"

— Павла Петровича…

Чути неквапні кроки, долинає покашлювання…

— Павло Петрович? Прибули суперцентрифуги “Л”. Сьогодні літаком із Праги. Вони вже у нас. Підготуйтесь до монтажу.

Павло Петрович голосно зітхає. Нарешті! Замовлення інституту синтезу клітин можна буде виконати. Вони одержать кілограми рибосомної маси.

Він уявляє, як невгамовний професор Григор’єв скаже:

— До зарізу треба. — Він підкреслює ці два слова, з яких завжди починає свої вимоги. — Чотири кілограми диференційованої рибосомної маси. Два дні вам вистачить!

Він зробить паузу, щоб почути протест і почати перепалку.

А Павло Петрович у відповідь недбало:

— Буде готово завтра. Влаштовує?

Він потирає руки, смакуючи наперед задоволення. І в цю мить — телефонний дзвінок. Голос професора Григор’єва захлинається від нетерпіння:

— Треба десять кілограмів рибосомної маси індексу Т-3…

“Він не сказав “до зарізу”, очевидно, не наважується назвати строки”, — посміхаючись, думає Павло Петрович і як можна недбало відповідає:

— Видамо її вам через день.

Він не чує здивованого вигуку. В голосі професора Григор’єва вчуваються нові відтінки.

— Десять кілограмів сьогодні, щонайшвидше — через чотири години. Знаю, це нелегко. Але постарайтесь, голубе. (Він уперше так назвав Павла Петровича.) У лікарні вмирає льотчик із Праги. Ми одержали завдання — синтезувати легені, нирки, великі ділянки шкіри. Це фантастично, але на це — остання надія. Ви вже почали монтаж суперцентрифуг?

— Починаємо, — розгублено відповідає Павло Петрович і чомусь навіть не дивується, звідки Григор’єв дізнався про центрифуги…

— Алло… Здрастуйте, Сергію Йосиповичу! Говорить професор Григор’єв. Вас уже попередили? Наш Обчислювальний може впоратися. Тому сьогодні й ви працюєте повністю на нас. Треба перевірити дані Інституту біохімії про склад білків у легенях, нирках і шкірі одного хворого. Після перевірки ви по коду спадковості встановите склад нуклеїнових кислот. З Інституту біохімії вам уже прислали дані?

Професор повільно кладе трубку. Він добре уявляє, що станеться сьогодні в двох найбільших обчислювальних центрах республіки.

Туго згорнуті кільця стрічок будуть рости на столах. Спочатку люди відсунуть письмове приладдя, щоб розмістити їх. Кожну стрічку треба прочитати, деякі дані знову ввести для перевірки в обчислювальну машину.

Згодом пластмасових кілець набереться стільки, що їх почнуть складати на спеціальних майданчиках. Коли б їх розгорнути в одну доріжку, — вона простяглася б від Землі до Місяця.

Потім усі ці стрічки введуть у дві обчислювальні машини, де осередками пам’яті служать атоми. Машини запам’ятають усю інформацію, опрацюють і узагальнять її. їхні висновки перевірять і узагальнять люди. Вони побачать на стрічках нескінченні ряди чисел і будуть знати, що ці числа повинні лягати в стрункі рівняння, з яких і складається частина “рецепта життя” — інформація про склад нуклеїнових кислот у легенях, нирках, шкірі однієї людини…

А десь крутитимуться і даремно дзвонитимуть в Обчислювальний центр інженери. їм буде нелегко цього дня без точних розрахунків.

В іншому місці не зможуть провести дослідів учені, бо в Обчислювальному не складуть для них рівнянь.

Але іншої ради нема. Від цього залежить порятунок конкретної людини — льотчика з Праги — і, хто знає, можливо, багатьох тисяч людей, чиї серця, нирки, легені не можуть більше працювати.

…Професор Григор’єв ковтає одразу дві таблетки пірамідону. Від перевтоми болить голова. Сьогодні треба підготувати всі апарати і прилади. Досить не врахувати бодай одної ланки в довгому ланцюгу — і вся робота піде нанівець. Але як урахувати все?

Він грюкає дверима кабінету і прямує по коридору. Якась лаборантка намагається його зупинити, швидко йде поруч.

— Дозвольте мені після одинадцятої піти. Хоча б на дві години…

Професор розгублено дивиться на неї. Що вона торочить, ця Люся? “Ага, я ж обіцяв. З Арктики приїздить її наречений. Пробуде в Києві лише кілька годин. За два роки вони бачилися загалом не більше двох місяців. А для дівчат у її віці кохання — завжди найголовніше. Тут ніякі пояснення не зарадять”.

— Сьогодні не можна, — різко говорить професор, відразу ж забувши, що “завтра” для неї не існує.

Він іде далі. Хлопець, що прилітає з Арктики, — його син… Хода професора трохи сповільнюється, плечі опускаються, ніби на них лягає якийсь невидимий вантаж…

Професор Григор’єв влітає в лабораторію № 4. Поли халата звихрюються за ним, ніби пінистий слід від глісера.

— Вітаю! — з Погрозою гукає він од порога. — Легені і нирки не дають реакції на білок Дельта 7. Ось що накоїли ваші мікроелементи.

Чоловік у кріслі не поворухнувся. На втомленому обличчі лише шкіра збирається в зморшки, нависає складкою над переніссям. Він запитує:

— Встановили причину?

Професор Григор’єв нервово ковтає повітря, його губи тремтять від погано стримуваного гніву:

— Я був дурнем, коли послухався вас! Але це востаннє, чуєте? Вам немає діла до людей! Вам наплювати, що зараз вмирає людина! Для вас найголовніше — дослід!

Чоловік у кріслі не слухає професора. Глибока борозна на переніссі і спокійні великі очі створюють враження, що чоловік дивиться кудись крізь невидимі окуляри, що дають йому змогу бачити те, чого не помічають інші.

— Я наказав почати все спочатку. Але ваш невдалий дослід може коштувати життя людині, — веде далі Григор’єв. Гнів поволі вщухає.

— Чому немає реакції на білок? — як і раніше, не слухаючи, говорить той, інший. — Чи означає це, що ми помилились?

— Це ви встановите потім, Євгене Іллічу, а зараз треба заново створити органи й пересадити їх людині, — нетерпляче говорить Григор’єв і думає: “Чорти б забрали цю мумію з її філософією!”