Читати книгу - "Пацики, Анатолій Дністровий"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ігор, я не маю.
— Вивертай кишені.
— Ігор, маю тільки трохи.
— А казав, підар, не маєш! — Коновал дає йому стусана. — Бирєнька вали у гастроном і купи мінералки. Мені твої гроші нахуй не треба. Принеси мінералку і гуляй. Шуруй в гастроном! — Лобода йде. Я закурюю, Коновал просить цигарку, простягаю, він клацає запальничкою, затягується і знову втикає. Дивлюся на нього, на жовто–білу шкіру обличчя, на якому майже не видно ознак життя, лише час від часу з ніздрів виривається невеличкий струмінь диму від потягування нерухомої штахети у стиснутих губах, вона поволі тліє, Коновалу на штани падає попіл. Думаю, навіщо він мазається кожного дня, а деколи навіть по два–три рази, спершу зранку, потім в обід і ввечері. Якого милого… Толя, озивається він, випрямивши спину, і знову замовкає; пауза; Толя, повільно розплющує сиві, як осінній туман, очі й так само повільно переводить на мене. Да, кажу йому. Цей підар приніс мінералку? Його ще нема. От гнида, закопаю, шепоче він і знову втикає.
— Він тільки–но пішов.
— Мене харить стільки чекати!
— Он він іде, — показую на Лободу, який з'являється з–за рогу будинку і в правій руці несе пляшку.
— До другої пари ще довго?
— Десять хвилин, — дивлюся на котли, хоча вони можуть відставати або поспішати. Підходить Лобода, простягає Коновалу пляшку мінералки.
— Чьо так довго?
— Як довго? — дивується той.
— Я тобі говорив, фуфєл, бирєнька!
— Ігор…
— Сунь звідси, — визвіряється Коновал. Ображений Лобода розвертається і йде до навчального корпусу з майстернями. Коновал втикає, його голова безжиттєво звисає на груди. З навчального корпусу чути дзвінок на перерву. Бики стали ахуєвші, кажеш підару зроби це, а він на тебе витріщиться, як баран, собі під ніс бубонить, ніби це його не стосується, знову озивається Коновал, затягується й викидає майже зітлілий недопалок. О, наші вивалили з пари, показую на ватагу з восьми–десяти чоловік, яка швидко наближається до нас. Позаду всіх плентається Сава (Савицький), яким я два тижні тому розбив скло на стенді в адміністративному корпусі, он ідуть мої гроші, якшо він не приніс, я його порву.
3Першим до нас підбігає мій друган Риня (Іван Ринорчук): пацани, дайте курити. Коновал втикає і ніби його не чує, я простягаю пачку «Орбіти». Підходять інші — Король, тупий лось Чихаренко, який мешкає в сусідньому домі, ще кілька, а за ними несміливо показується Сава. Одразу стає гамірно, всі простягають мені й Коновалу правицю для привітання, говорять, курять. Коновал дратується, бо йому заважають втикати, а я дивлюся на Саву, який, зустрівшись зі мною очима, ніяковіє й відвертає голову. Сюда, кажу йому, але Сава на це не звертає уваги, сюда, я сказав! Сава несміливо підходить. Бабки, кажу гнівно. Сава дістає гроші, простягає, я рахую, тільки половина, шо це таке? ти шо, лосяра, з копит зійшов? Толя, тремтять його губи, кліпають очі, а обличчя покривається червоними плямами, він хоче виправдатися, але я його перебиваю — тут тільки половина, хапаю його за шкірки, де бабки? Толя, на лобі у Сави виступають краплини поту, я, я більше не маю. Раптом я усвідомлюю, що він каже правду; пауза; на мене всі уважно дивляться, певно, їм цікаво, чим усе це скінчиться. Хочеться його порвати, Сава, в тебе шо проблеми з балдою, де мої бабки? Він відступає на крок, напружується і з–під лоба бурчить, що це я розбив стенд…
Його нада валити, каже внутрішній голос. Блядь така! Я втуплюю в нього погляд: шо ти підар сказав? — швидко наношу йому боковий, Саву від цього злегка перекручує, і він мало не звалюється. Толя, шепоче він, але я вже його не чую, Сава, моя старенька за тебе заплатила, ти доганяєш, шо я сказав? а? доганяєш? Дай йому по яйцях, хулі ти з ним возишся, озивається Коновал, по яйцях його. Риня кидає цигарку, підходить до Сави ззаду, ставить йому підніжку, шарпає на себе й звалює на землю, Толяну нада бабки, шариш? — каже він до лежачого. Сава повільно підводиться й перелякано белькоче, що стенду не розбивав. Я в осаді, не знаю, що з цим ідіотом далі робити, мені в голові не вкладається, що цей бичяра намагається при всіх виправдовуватися і навіть мене звинувачувати; я хапаю Саву за волосся й тягну за собою, пацани, звертаюся до присутніх, хто розбив стенд? я чи його голова? чи оця дебільна балда, вільною рукою даю Саві стусана, хто розбив? Вони регочуть, його голова, Толян, його голова; да, да, підходить до Сави Король. Я відпускаю його волосся, Сава, твоя тупа макітра розбила той сраний стенд. Він замовкає й опускає очі. Сава, кажуть за моєю спиною, віддай Толяну бабки, і проблем нема. Мовчить. Я б'ю Саву ногою в груди, й він звалюється; підводиться, обтрушує з одягу бруд, наче його все це не стосується. Знову заряджаю — в диню, хороший прямий, аж болить кулак, Сава важко скрикує і грьохається. У мене остаточно падає планка, Сава, гнида ти паршива, я ж тебе тут заасфальтую, б'ю його ногами, але мене хапають за руки й відтягують. Нада валити, каже Риня, за хвилину друга пара. Сава, через тиждень наступна половина, дивлюся на його закривавлене обличчя, інакше… Добре, спльовує він кров'ю.
В авдиторію забігаємо під дзвоник. Знову ця срана українська література. Риня сідає поруч на останній парті біля вікна, а перед нами розвалюються в кріслах Чихаренко й Король. Викладачка стає перед нами, як стовп, уважно обводить усіх поглядом, запитує, хто відсутній, староста групи подає їй журнал, вона одягає великі, злегка затемнені окуляри, знову обводить усіх поглядом, зупиняється на мені.
— Анатолію, ти сьогодні готовий?
— Завжди готовий! — вигукує Риня зі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пацики, Анатолій Дністровий», після закриття браузера.