Читати книгу - "Кришталеві небеса, Пол Андерсон"

— Ти — людина, створена за образом і подобою Нашою, і хай будеш ти панувати над рибами морськими, і над птахами небесними, і над звірами лісовими, і над худобою свійською, і над усіма гадами, що плазують, по землі. І даю я тобі ім’я Адама, сину мій. І йди собі. І чекай подруги. 1 хай благословить тебе Господь, тобто я. Амінь.

Адам подякував Творцеві й пішов собі у холодок дерев.

Керівник п/я 13 став перед богом дещо збентежений. Він заїкався і ніяк не міг як то годиться пояснити, що сталося. Господові довелося довгенько вичавлювати з нього корисну інформацію. З’ясувалося, що янголи-фізіологи і янголи-антропологи з його групи несподівано відмовилися працювати, пошматували на дрібні клапті вже готовий проект і зараз мітингують.

— Чого вони хочуть? — спитав Бог.

— Вони к… к… кажуть, даруйте мені Г… Г… Господи, що ви вчинили з ними не по правді, сотворивши їх безт… безт… т… т… тілесними створіннями. Вони кричать: “Янголи — не люди” — і відмовляються працювати…

— В останній день підкладаєте мені таку свиню! — загримів голос Божий. — Знову графік шкереберть! Ну й бог з ним! Все одно завтра будемо відпочивати від трудів чесних.

— А як же, Господи, з жінкою?

— Нічого, кілька днів поживе Адам у самотині. Не помре… А жінку я опісля сам сотворю. З Адамового ребра. Повинен же я хоч щось сотворити власноручно, без сторонньої допомоги? Будьте певні, впораюсь. До того ж я маю вже деякі проби, — сказав Бог і рвучко розчинив двері. За ними стояла, припавши до замкової шпари, янгол-секретарка.

Бог, узявшися в боки, мовчки й гнівно витріщився на неї. Але секретарка навіть не збентежилась. Вона гордо випросталася і повела крильцями.

— В інтересах історії, — недбало кинула вона, — я маю на меті писати спогади. Натурально, мене цікавлять деякі деталі.

Бог хотів щось сказати, але потім махнув рукою й пішов спати.

Він спав увесь Сьомий День. Тиждень справді був надто важкий.

Десь угорі, невидимий за вічними хмарами планети Вескера, гримів і ширився гуркіт. Почувши його, торгівець Джон Гарт зупинився, приклав руку до здорового вуха й дослухався. При цьому його черевики трохи вгрузли в багно. В густій атмосфері звук то наростав, то слабнув, але все наближався.

— Такий самий гуркіт, як від твого космічного корабля, — сказав Ітин з холодною вескерською логікою, повільно розчленовуючи думку, щоб легше було розібратися в ній. — Одначе твій корабель все ще стоїть на тому місці, де ти його посадив. Хоч ми його й не бачимо, він повинен бути там, бо тільки ти один умієш керувати ним. А якби навіть це пощастило кому-небудь ще, ми чули б, як корабель здіймався в небо. Але оскільки ми раніше нічого не чули, а такий гуркіт спричиняє тільки космічний корабель, то це повинно означати…

— Так, ще один корабель, — перебив його Гарт, надто зайнятий своїми думками, щоб чекати, поки замкнеться повільне коло вескерських логічних конструкцій.

Звичайно, це другий космічний корабель, і його поява була тільки питанням часу; безперечно, цей корабель іде по курсу за радіолокаційною установкою, як свого часу орієнтувався й Гарт, його власного корабля буде ясно видно на екрані того, що прилітає, і той, напевне, сяде щонайближче до нього.

— Тобі краще не затримуватися, Ітине, — застеріг Джон Гарт. — Вертайся по воді, щоб скоріше дістатися в село. Скажи всім, щоб вони йшли в болото, подалі від твердої землі. Корабель приземлюється, і кожен, хто опиниться під ним, коли він сідатиме, буде засмажений.

Маленька вескерська амфібія зачула неминучу небезпеку. Перш ніж Гарт закінчив говорити, ребристі вуха Ітина склались як кажанові крила, і він мовчки пурхнув у сусідній канал. Гарт захлюпав далі по грязі, намагаючись іти якомога швидше. Він саме досяг краю галявини, на якій стояло село, коли гуркіт перейшов на оглушливе ревіння, й космічний корабель пробився крізь низькі шари хмар. Полум’я шугнуло донизу. Гарт заслонив очі й, захоплений суперечливими почуттями, став дивитись, як росте силует чорно-сірого корабля.

Провівши майже цілий рік на планеті Вескера, він тепер змушений був тамувати в собі тугу за людьми. Хоч ця туга — глибоко похований пережиток стадного почуття — настирливо нагадувала Гарту про його кревність з мавпячим племенем, він по-гендлярськи, діловито підвів уявну риску під стовпцями цифр і підбив підсумок. Цілком можливо, що прилетів ще один торговий корабель. і якщо це так, то його монополії на торгівлю з мешканцями Вескера надійшов кінець. Проте це міг бути і якийсь інший корабель, і саме тому Гарт став у тіні величезного папоротника й витяг з кобури револьвера.

Космічний корабель висушив сотню квадратних метрів багна, гуркіт завмер, і посадочні ноги з хряском встромились у потріскану землю. Почувся скрегіт металу, і корабель застиг на місці, а тим часом хмарка диму й пари повільно осідала у вологому повітрі.

— Гарте, ей ти, здирнику, грабіжнику тубільців, де ти? — прокричав на кораблі гучномовець.

Обриси космічного корабля були мало знайомі, але помилитися щодо різких звуків цього голосу Гарт не міг. Вийшовши з тіні, він посміхнувся, вклав у рот два пальці й пронизливо свиснув. З нижньої частини корабля висунувся мікрофон і повернувся до нього.

— Ти що тут робиш, Сінгх, — крикнув Гарт, повернувшись у бік мікрофона. — Невже так зледащів, що не міг знайти собі планету й прилетів сюди красти заробіток чесного торгівця.

— Чесного! —