Читати книгу - "Доля людини"

Ну, отож, лежу я й чую: танки гуркочуть. Чотири німецькі середні танки на повнім газу пройшли повз мене туди, звідки я з снарядами виїхав… Як це тяжко було пережити?! Потім тягачі з гарматами потягнулись, польова кухня проїхала, потім піхота пішла, не густо, так не більше однієї битої роти. Подивлюсь, подивлюсь на них краєчком ока і знову притиснусь щокою до землі, очі заплющу: гидко мені на них дивитися, і на серці нудно…

Думав, усі пройшли, трохи підвів голову, а їх шестеро автоматників — ось вони, крокують метрів сто від мене. Дивлюсь, звертають з дороги і прямо до мене, йдуть мовчки. "От, — думаю, — і смерть моя на підході". Сів я, неохота лежачи помирати, потім підвівся. Один з них, не доходячи кілька кроків, плечем смикнув, автомат скинув. І от як кумедно людина створена: ніякої тобі паніки, ні сердечної полохливості в цю хвилину в мене не було. Тільки дивлюсь на нього і думаю: "Зараз він випустить по мені коротку чергу, а куди буде стріляти? В голову чи поперек грудей?" Ніби мені не один біс, яке місце в моєму тілі він прострочить.

Молодий хлопець, собою ладний такий, чорнявий, а губи тоненькі, в нитку, і очі з прижмуром. "Цей уб'є і не замислиться", міркую собі. Так воно і є: швидко підніс він автомат— я йому прямо в очі дивлюся, мовчу, — а інший, єфрейтор, чи що, трохи старший від нього роками, можна сказати, літній, щось гримнув, відсторонив його, підійшов до мене, лопоче по-своєму і праву руку мою влікті згинає, мускули, значить, мацає. Попробував і каже: "О-о-о!" — й показує на дорогу, на захід сонця. Тупай, мовляв, робоча худобино, працювати на наш райх. Хазяїном виявився, сучий син!

Та чорнявий набачив мої чоботи, а вони в мене на вигляд добрячі були, показує рукою: "Роззувай". Сів я, скинув чоботи, подаю йому. Він їх з моїх рук просто-таки вирвав. Розмотав я онучі, простягаю йому, а сам дивлюсь на нього знизу вгору. Але він закричав, вилаявся по-своєму і знову за автомат хапається. Інші регочуть. З тим по-мирному і відійшли. Тільки оцей чорнявий, поки дійшов до шляху, тричі озирнувся на мене, очима блискає, як вовченя, лютує, а чого? Ніби я з нього чоботи зняв, а не він з мене.

Що ж, братухо, діватися мені було нікуди. Вийшов я на дорогу, вилаявся страшною воронезькою лайкою і попрямував на захід, у полон!.. А ходак тоді з мене був нікчемний, за годину по кілометру, не більше. Ти хочеш уперед ступнути, а тебе з боку на бік хитає, водить по дорозі, як п'яного. Пройшов трохи, аж тут доганяє мене колона наших полонених, з тієї ж дивізії, в якій був я. Женуть їх чоловік десять німецьких автоматників. Той, що попереду колони йшов, порівнявся зі мною і, не кажучи лихого слова, з розмаху вдарив мене ручкою автомата по голові. Упав би я — і пришив би він мене до землі чергою, але наші підхопили мене на льоту, заштовхали всередину і з півгодини вели попід руки. А коли я прочумався, один з них шепоче: "Боронь тебе боже падати! Іди з останніх сил, а ні, то вб'ють". І я з останніх сил, але пішов.

Як тільки сонце сіло, німці посилили конвой, на вантажній підкинули ще чоловік двадцять автоматників, погнали нас прискореним маршем. Важкопоранені наші не могли поспіти за іншими, і їх пристрілювали просто на дорозі. Двоє спробували втікати, а того не подумали, що в місячну ніч тебе в чистому полі чортзна-наскільки видно, ну, звичайно, і цих постріляли. Опівночі прийшли ми в якесь напівспалене село. Ночувати загнали нас до церкви з розбитим куполом. На кам'яній підлозі — ні віхтя соломи, а всі ми без шинелей, в самих гімнастьорках і штанах, так що постелити і раз нічого. На декому навіть і гімнастьорок не було, самі бязьові спідні сорочки. Здебільшого це були молодші командири. Гімнастьоркивони поскидали, щоб їх од рядових не можна було відрізнити. Та ще артилерійська обслуга була без гімнастьорок. Як працювали біля гармат роздягнуті, так і в полон потрапили.

Вночі пішов такий великий дощ, що всі ми до нитки промокли. Тут купол знесло важким снарядом чи бомбою з літака, а тут дах увесь геть-чисто побито осколками, сухого місця навіть у вівтарі не знайдеш. Так усю ніч і протинялися ми в оцій церкві, як вівці в темній кошарі. Серед ночі чую, хтось торкає мене за руку, питає: "Товаришу, ти не поранений?" Відповідаю йому: "А тобі що треба, братухо?" Він і каже: "Я — військлікар, може, тобі чимсь допомогти?" Я поскаржився йому, що в мене ліве плече скрипить і пухне й страшенно болить. Він рішуче так каже: "Скинь гімнастьорку і спідню сорочку". Я зняв усе це з себе, він і почав руку в плечі промацувати своїми тонкими пальцями та так, що аж світ мені потьмарився. Скрегочу зубами і кажу йому: "Ти, мабуть, ветеринар, а не людський лікар. Що ж ти по болючому місцю тиснеш так, безсердечна ти людина?" А він все мацає і гнівно так відповідає: "Твоє діло помовчати! Теж мені розмову затіяв. Тримайся, зараз ще болячіше буде". Та, кажучи це, як смикне мою руку, аж червоні іскри в мене з очей посипались.

Отямився я і питаю: "Ти що ж робиш, фашист нещасний? В мене рука вщент розтрощена, а ти її так смикнув". Чую, він засміявся тихенько й каже: "Думав, що ти мене вдариш з правої, але ти, як видно, спокійний хлопець. А рука твоя не розтрощена, а вивихнута була, от я її на місце й управив. Ну, як тепер, трохи легше тобі?" І справді, відчуваю по собі, що біль кудись зникає. Подякував я йому сердечно, а він далі пішов у темряві, потихеньку питає: "Поранені є?" От що значить справжній лікар! Він і в полоні, і в потемках свою велику справу робив.

Неспокійна була та ніч. До вітру не пускали, про це старший конвою попередив ще тоді, коли попарно заганяли нас