Читати книгу - "Княжа Україна, Олександр Олесь"

Хтось найстарший, наймудріший

Промовляє наразі:

«Здавна радились зі мною

І бояри, і князі.

І тепер я дам пораду:

Воно так: як вовк з двора

Витяг дві чи три овечки,

Вже не ждіть тоді добра.

Передушить всю отару

До останньої вівці.

Як ви впораєтесь з вовком,

Що ви зробите, борці?

Віддасте йому отару,

Ту, що пасли, стерегли?»

«Уб’ємо кілками звіра!» -

Деревляни заревли.

І рішають одностайно

Вбити Ігоря в бою.

І на тім вони скінчили

Раду-бесіду свою.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Наче в бурю Чорне море,

Віковічний ліс гуде;

Через ліс дрімучий, темний

Військо Ігоря іде.

Без дороги йде поволі,

Здобуває кожний крок:

Тут дерева повалились,

Там болото, там пісок.

Так воно і йде до ночі,

З лісом бореться, йдучи.

На руках криваві рани,

В піхвах заткнуті мечі.

Але що це?! Деревляни!

Деревляни з трьох боків!!

«Оточили! Ми в неволі!

Гей, до зброї, до мечів!»

Та було уже запізно:

Деревлянські вояки

Налетіли, як на здобич

Налітають хижаки.

Перебили княже військо,

Порубали, посікли,

Князя Ігоря самого

Обеззброїли, взяли.

І, не стримуючи помсти,

Гніву лютого свого,

Враз два дерева згинають

І прив’язують його.

І, два дерева нагнувши,

Випускають нагло з рук,-

І живцем роздертий Ігор

Умирає серед мук.

…Так за дужу Україну,

За соборну Ігор вмер.

За соборність України

Умирають і тепер.

Тихий, теплий літній ранок.

Сонце встало. Вітер спить.

Вийшла дівчина на річку,

Сіла в човен і сидить.

Чарівна сама, як ранок,

Задивилася на світ…

Білий шум на синіх хвилях,

На деревах - білий цвіт.

Любо жити на сім світі,

Щастя любого ждучи…

Ах, коли б лише згадати

Сон, що снився уночі.

Дивний сон… якісь палати,

Лицар в зброї на коні…

Ліс такий страшний, таємний…

Поле… Море вдалині.

Далі хмари, грім, пожежа,

Плач і стогін з-під землі.

Лицар-велетень в кайданах,

Кров на білому чолі.

І замислилась красуня…

Згадка в серце їй вп’ялась…

Нагло шелест… Обернулась:

Перед нею - Ігор-князь.

На йому убрання просте,

Без оздоби, без відзнак,

Лук з залізними кінцями,

Збоку стріли, сагайдак.

Привітався з нею Ігор,

І сказав перевезти…

Загойдавсь на хвилях човен

І поволі став плисти.

І очей не зводить Ігор:

Що за дівчина-краса.

Заговорить: думка - сонце;

Очі - сині небеса.

Хто вона, чия і звідки,

Князь докладно розпитав,

А на другий день по неї

І сватів своїх послав.

І за князя вийшла заміж

Проста дівчина з села,

І до смерті вірним другом

Князю Ігорю була.

Хоч помстились деревляни,

Та не заснуть уночі.

Оглядаючись, лягають,

Бачать Ігоря, сплючи.

Хочуть з Ольгою миритись,

До княгині шлють послів,

І у Київ прибуває

Нагло декілька човнів.

І з промовою до Ольги

Обертаються посли:

«Ми не битися, княгине,

Ми миритися прийшли.

Ти за вовка вийшла заміж,

Ну й забили ми його,

А тепер тебе ми заміж

Віддамо вже за свого.

Князь наш, Мал, тебе угледів

І відразу покохав,

І оце до тебе, Ольго,

Старостів своїх прислав».

Ольга низько уклонилась

І промовила послам:

«Йдіть сьогодні в човен спати,

Завтра ж честь я вам віддам».

І повірили, зазнались,

Запишалися посли

І по вулицях до човна

Переможцями пішли.

І коли від Ольги вранці

Посланці до їх прийшли,

Ледве глянути схотіли,

Ледве голови звели.

«Не поїдемо ми кіньми,

Пішки теж ми не йдемо,-

Понесіть ви нас у човні!»

«Що ж, гаразд: понесемо».

Понесли та враз - у яму!

І засипали живцем:

Так, мовляв, і ви мирились

З нашим Ігорем-борцем.

Так помстилася княгиня,

Так помщаються жінки…

Гей, не бійтеся ставати

Під прапори, вояки!

Незабаром гнівна Ольга

Знову зводить рахунки…

Але борються завзято

Деревлянські вояки.

Баче Ольга, що до бою

В неї сила замала,

Стала думати, гадати

І на хитрощі пішла.

І говорить деревлянам:

«Та чого це ми б’ємось?

Щось не вміли поділити,

Завинив з нас, може, хтось?

Я прийшла до чоловіка

На могилу жалібну:

Дай, мовляв, солодким медом

Свого князя пом’яну.

З вами, любі деревляни,

Боротьби я не веду,-

Пом’яну я чоловіка,

Справлю тризну і піду.

Пом’яніть і ви… Забудьте

Те, що вже давно пройшло:

Є для вас і мед пахучий,

І густе, як кров, вино».

Вірять Ользі деревляни,

На могилу князя йдуть.

Разом князя поминають,

Разом мед і вина п’ють.

Попились, лягли спочити,

А княгиня знак дала

І над Ігоря труною

Рахунки свої звела…