Читати книгу - "Княжа Україна, Олександр Олесь"

А обсушують вітри

Його кості в чистім полі

Біля Лисої гори».

Князь помовчав і всміхнувся:

«Брешуть, дурять віщуни!

Бач: кістки… Коня! Поїду:

Подивлюсь хоч, де вони!»

І Олег у поле їде.

Вгледів кості, зліз з коня

І ногою став на череп…

Нагло виповзла змія.

Обвилась, вп’ялася в ногу!..

Скрикнув князь, і на коні

Він летить в свої палати,

Щоб погаснути в огні.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

На високу Щекавицю

Князь зібрався у поход…

Йде, схилившись, за труною

Його військо і народ.

Вмер Олег. Закняжив Ігор.

Це завзятий був вояк:

Налітав він, наче вихор,

І не знав жалю в боях.

І державного кордону,

Меж державних він не знав,-

Від стрімких Карпат до Дону

Україну розіслав.

Він пливе на Чорне море,

Облягає Царгород,

Та зустрів він лихо-горе:

Не повівсь йому поход.

Не злякався його ворог,

Переміг в бою без втрат:

Він вже вмів робити порох

І стріляти із гармат.

І коли страшні гармати,

Наче леви, заревли,

І коли човни палати

Серед моря почали,-

Божевільний галас знявся,

Що нечуваний в боях,

І на дно морське ховався

Найхоробріший вояк.

Тільки рештки врятувались…

І до рідної землі

Сумно-сумно повертались

Українські кораблі.

По пустелі дикій, голій,

По розпалених пісках

Військо Ігоря ступає

В грізній зброї, в шоломах.

З голови до ніг закуте

У залізо, як в луску,

Мов гадюка сіра в’ється

По червоному піску.

Грізне, йде поволі, важко,

Ні розмови, ні пісень,

Тільки чути безупинний

Тихий стогін цілий день.

Часом ржання розітнеться

Чи бика голодний рев.

Навкруги пісок сипучий,

Ні трави, ані дерев.

Палить сонце, палить вітер,

Палить небо і земля.

Аж пече залізна зброя,

Спрага душить, як змія.

Навантажені харчами,

Грузнуть коні у піску.

Чорні ворони над ними

Хижо крутяться в танку.

Гинуть люди, гинуть коні,

Вкритий трупами пісок.

Ай, коли б набігла хмара,

Зашумів би десь поток!

О, коли б повіяв вітер,

Прохолодою обдав!

Дихав, дихав би устами

І руками набирав!

Ах, коли б ліси зелені,

Мох холодний і трава!

Впав би: тіло остудилось,

Прохолола голова.

Це розгнівався Сварожич,

Одвернувсь Перун від нас,

І прийшла страшна посуха,

І настав Стрибога час.

Але враз повіяв вітер,

Свіже, вогке щось приніс,

Наче річка недалеко

Або близько темний ліс.

Справді, наче легше грудям,

Ось уже і коні ржуть!

Наче камінь з пліч звалився,

Наче крила в нас ростуть!

Йдуть і бачать: грає море,

Сріблом котяться річки

І на березі чекають

Осетинські вояки.

Та недовго спочивали

Українські вояки.

Вже удосвіта взялися

Лаштувати байдаки.

То вітрила білі шиють,

То засмолюють човни,

Весла, щогли вибирають,

Чистять зброю, казани.

З осетинами вже друзі,

Розглядають зброю їх,

Коней, луки вихваляють

І рівняють до своїх.

…Наче впала чорна зграя

На шумливі буруни,

Зачорніли, загойдались

Переповнені човни.

Попливли, пливуть і тануть…

Ось і зникли в далині.

Хай же боги їх не кинуть

І поможуть у війні.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Знов пустелею, степами

Військо спільників іде.

Ось і Кура, а за нею

І ворожа лава жде.

Полетіли перші стріли

І зламались на щитах.

Пишний ворог наступає

На верблюдах, на слонах.

Навантажені верблюди

Йдуть і гнуться від ваги,

На слонах, із веж неначе,

Виглядають вороги!

Тупотять арабські коні,

Квітнуть перські килими.

Вдвоє ворог має війська,

Та хоробріш втроє ми.

І недовго йшло змагання:

Захиталися вони!

Заревли в страху верблюди,

Повернулися слони.

Ворог битий ласки просить,

Віддає своє майно:

Срібло, злото, зброю, коні,

Килими, харчі, вино.

…По пустелі ллється пісня,

Шелестять сухі піски.

На слонах і на верблюдах

Їдуть наші вояки.

Квітне Київська держава

І могутня, і страшна.

Майже всі вона з’єднала

Українські племена.

Не могла лише скорити

Напівдиких деревлян,

Що жили в лісах дрімучих

Геть на захід від полян.

Що не вміли зрозуміти

Заповіти золоті,

Що в єднанні тільки сила,

В злуці, в спільності, в гурті.

Що тоді лише держава

Буде дужа і міцна,

Коли всі в одно зіллються

Українські племена.

Двічі вже розбив їх Ігор,

Вдруге платять вже вони

Шкіри чорної куниці -

Дань невдалої війни.

Та скоритися не хочуть,

Відокремлюються знов.

І утретє гнівний Ігор

Військо скликав і пішов.

На нараді з князем Малом

Деревляни день і ніч.

Віщуни стоять, ворожать,