Читати книгу - "З журбою радість обнялась, Олександр Олесь"

Коли над нами місяць сяв,

Коли без впину щебетав

Всю ніч співець кохання?..

Хто нас мовчати заставляв?..

Хіба ж тебе я не любив

Чистіш і більш, ніж люблять люде?

Хіба б сказать я не зумів,

Який вогонь в мені горів

І як палив він груди?..

Чому ж сказати я не смів?..

Мовчала ти, мовчав і я...

Не будучина нас жахала:

Нас не змогло б злякать життя,-

Мої кипучі почуття

І смерть собою б не злякала.

Чому ж мовчали - ти і я?..

О, правда, знали ми в ту мить,

Кому сміється ніч і сяє,

Про віщо листя шелестить,

Для кого спів в саду дзвенить,

Чому він іноді стихає...

Чому мовчали ми в ту мить?..

Хто нам тоді уста скував?..

Нема одмови на питання...

Коли б же час той знов настав,

Тепер би я вже не мовчав,

Усе б казав я про кохання...

Усе б казав, усе б казав...

1903

Вони давно вже втратили життя,

В них згасло все, що тільки малось,

Умерли всі і думи, і чуття,

І тільки форма їх такою же зосталась...

Але вони сміються, мов вві сні,

І погляд мій приковують до себе,

Нагадують розкоші весняні

І кажуть про тепло, про радощі, про тебе.

Ці квіти - спогади про світлі дні...

І хай відносин наших світ погасне,

А спогади все ж будуть жить в мені,

Нагадувать про дні, про ночі теплі, ясні...

1904

Погасло сонце ласки і тепла,

Побили цвіт квіток моїх морози,-

Не до пісень мені: тремтять на віях сльози,

І туга душу обняла.

Погасло сонце - мрія чарівна,

І я блукаю знов без світла...

Душа моя на мить, на мить одну розквітла

І стала знову, як труна.

1906

На гори високі, на срібло снігів!

На саму далеку вершину!

З якої, раніше крилатих орлів,

Вітаючи, ранок я стріну...

За хмари! Де сонце блискуче жиє,

Не томлячись, сяєво лити...

Де світу набрав би я в серце своє

І сам уже зміг би світити.

1906

Я не буду самотнім ніколи стоять,

Як не був я самотнім і з вами...

Єсть у мене і друг мій, і брат,

Що братався зо мною літами,-

Смутком брата-товариша звать...

З ним піду я по білому світу блукать,

Взявши ліру журливу з собою,

Буду сльози свої розливать,

Буду в тиші пісні з них складать

І дивитися в небо з журбою...

1906

Коли б був я сокіл вільний,

Я б летів на зустріч сонцю

І кричав би попід небом

Всім живим мерцям про його.

Коли б був я дубом пишним,

Простягав би я галуззя

До проміння золотого

І тягнувся б вгору, вгору.

Коли б був я вітром буйним,

Я б розгонив чорні хмари,

Щоб від хмар не слались тіні,

Щоб сміялось завжди сонце.

Коли б був я Богом дужим,

Я б приніс на землю сонце,

Щоб земля не розлучалась

І не плакала по йому.

Та, на жаль свій, я - людина

І повинен я мовчати,

Не нагадувать про сонце

І спинять свій льот до його.

Чом же я не сокіл вільний,

Чом же я не дуб зелений,

Чом же я не вітер буйний,

Чом же я не Бог великий?!

1904

Для всіх ти мертва і смішна,

Для всіх ти бідна і нещасна,

Моя Україно прекрасна,

Пісень і волі сторона.

Поглянь: народ твій - раб з рабів,

Чужими й рідними забутий,

Гниє віки в недолі лютій

І віру в долю загубив.

О дух України! Орел!

Дух вільний, смілий і високий,

Злети, стурбуй цей мертвий спокій

І влий життя з своїх джерел.

Мовчиш? Заснув? Ганебно спи...

Ні, певно, ти поліг в курганах,

Бо ти не зміг би буть в кайданах,

Як ці невольники-раби...

Ти, дужий в вільності своїй,

Розніс би хмари і тумани,

Розбив би всіх неволь кайдани,

Розбив би, чуєш, краю мій?..

1906

Міцно і солодко, кров’ю упившись,

Сплять вороги уночі...

Тихо з повіток плуги витягайте,

Куйте в проваллях мечі.

Стогнуть брати наші в тюрмах проклятих,

Грати залізні рвучи...

Тихо з повіток плуги витягайте,

Куйте в проваллях мечі.

Мати без сина і жінка без мужа

Плачуть, життя кленучи...

Тихо з повіток плуги витягайте,

Куйте в проваллях мечі.

Мають знамена, і б’ється юнацтво,

Крові потоки ллючи...

Сміло з повіток плуги викидайте,

Куйте вселюдно мечі!

1906

Як зграя радісна пташок,

Легкі і сніжно-білі,

Пісні мої під небом десь

Літали і дзвеніли.

І з неба кликали вони

До братства, до любові...

Та час, проносячись, бризнув

На їхні крила крові.

1906

Ти знову у мене окрилюєш мрії,

Ти знову життя убираєш в квітки,-

І сльози у