Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кайдашева сім'я" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 46
Перейти на сторінку:
ско­чив че­рез пе­ре­лаз i пi­шов по­пiд ти­ном. По дру­гий бiк ву­ли­цi ко­тив­ся вi­зок i пiд­ко­тив­ся пiд во­ро­та. Дов­биш­ка за­раз уг­ля­дi­ла пiд ха­тою двi сму­ги роз­ли­тої гли­ни i два гли­ня­ни­ки, що ка­ча­ли­ся се­ред дво­ру.

- А це, дiв­ко, що та­ке? - крик­ну­ла ма­ти з во­за. - Чи ти п'яна, чи тве­ре­за, що по­пе­ре­ки­да­ла се­ред дво­ру гли­ня­ни­ки?


- Та тут ус­ко­чив у двiр чийсь ка­бан. Як по­ча­ла я га­няться за ним а вiн, прок­ля­тий, як дре­ме­нув по­пiд ха­тою, то й по­пе­ре­вер­тав обид­ва гли­ня­ни­ки, - го­во­ри­ла Мот­ря.


- Це, ма­буть, ря­бий Па­рас­чин кнур? Вiн, ка­торж­ний, ска­кає че­рез ти­ни, як со­ба­ка, - про­мо­ви­ла ма­ти. - Чом же це ти не пiд­ве­ла пер­ше при­пiч­ка, та за­хо­ди­лась ко­ло призьби? - го­во­ри­ла ма­ти, ввiй­шов­ши в ха­ту.


- Оце, гос­по­ди! Чом та чом? - крик­ну­ла й со­бi Мот­ря. - Як­би не той ка­торж­ний кнур, бо­дай вiн лус­нув, я б до­сi все дi­ло по­ро­би­ла, - ска­за­ла Мот­ря, ос­мi­ха­ючись до стi­ни.


Карпо тим ча­сом прий­шов до­до­му й зас­тав уже батька й ма­тiр до­ма. Тiльки що вiн увiй­шов у двiр, батько спи­тав йо­го:


- Де ж це ти, Кар­пе, був? Мо­же, роз­ко­пу­вав шлях че­рез го­ру?


- Через яку го­ру? - спи­тав Кар­по, не див­ля­чись на батька.


- А че­рез оту-о! Хi­ба не ба­чиш? - ска­зав Кай­даш, по­ка­зу­ючи ру­кою на кру­тий шпиль, що тро­хи не ви­сiв над йо­го сад­ком. - Я ж вам обом ка­зав, щоб ви тро­хи роз­ко­па­ли до­ро­гу навс­ко­си. Од­на­че сьогод­нi не мож­на жа­ти, а ко­пать мож­на.


- Хiба я зду­рiв, щоб го­ри роз­ко­пу­вав, - сер­ди­то обiз­вав­ся Кар­по.


- А як же ми во­зи­ти­ме­мо сно­пи? - ска­зав батько.


- Так, як i во­зи­ли, - -зне­хо­тя ска­зав Кар­по.


- А хi­ба ж ма­ло осiв ми там по­ла­ма­ли?


- То ще з од­ну або зо двi по­ла­маємо. Цi­лий ку­ток їздить че­рез го­ру, а я бу­ду її роз­ко­пу­вать. Оце справ­дi шту­ка!


- А хто ж її роз­ко­пає, як ми не поч­не­мо? Ко­мусь тре­ба по­чать, - ска­зав батько.


- Як хтось поч­не, то й я ко­пирс­ну зас­ту­пом скiльки там ра­зiв, - ска­зав Кар­по i пi­шов у ха­ту.


- I я так са­мо, - обiз­вав­ся Лав­рiн та й со­бi пi­шов у ха­ту.


Старий Кай­даш тiльки ру­кою мах­нув, розп­ря­га­ючи во­ли: бу­ли па­ни, шля­ху не роз­ко­па­ли, нас­та­ла во­лость, а шлях все-та­ки не роз­ко­па­ний.


- Не бу­ду ж i я йо­го ко­пать. Не­хай йо­го чор­ти роз­ко­пу­ють, ко­ли знай­дуть у йо­му смак, - буб­нiв сам до се­бе Кай­даш.


На дзвi­ни­цi вда­ри­ли в дзвiн. Ста­рий Кай­даш зняв шап­ку, три­чi пе­рех­рес­тив­ся i пi­шов до церк­ви, за­га­дав­ши си­нам лад­на­ти два во­зи з руб­ля­ми для во­зо­ви­цi. Дру­го­го дня свi­том во­ни зби­ра­лись їхать на по­ле по сно­пи, нез­ва­жа­ючи на те, що бу­ла не­дi­ля. Се­ля­ни по­ва­жа­ють не­дi­лю й праз­ни­ки i не роб­лять нi­якої ро­бо­ти, але не ма­ють за грiх од­но­го дi­ла: во­зи­ти в не­дi­лю та в праз­ник сно­пи.


В не­дi­лю вран­цi пе­ред служ­бою Мот­ря Дов­би­шiв­на при­би­ра­лась до церк­ви. Во­на при­нес­ла з хиж­ки зав'яза­нi в хуст­цi квi­ти та стрiч­ки i роз­си­па­ла їх по сто­лi, зас­те­ле­но­му бi­лою ска­тер­тю; при­нес­ла й пос­та­ви­ла на ла­вi чер­во­нi сап'янцi. Дов­би­шiв­на сi­ла на круг­ло­му дзиг­ли­ко­вi ко­ло сто­ла, а под­ру­га-су­сi­да на­дi­ла Мот­рi на го­ло­ву ки­бал­ку, ви­рi­за­ну з товс­то­го па­пе­ру, схо­жу на вi­нок; на ки­бал­ку, над са­мим ло­бом, пок­ла­ла ву­зеньку стрiч­ку з зо­ло­тої пар­чi, а по­тiм кла­ла стрiч­ки од­ну ви­ще од дру­гої так, що над ло­бом бу­ло вид­ко пру­жок од кож­ної стрiч­ки. Всю ки­бал­ку кру­гом i всi ко­си во­на об­ти­ка­ла квiт­ка­ми з чер­во­них, зе­ле­них, си­нiх i жов­тих ву­зеньких стьожок. За ву­ха во­на по­за­ти­ка­ла пуч­ки дрiб­ненько­го бар­вiн­ку, ка­чу­ри­нi ку­че­рi та па­ви­нi пе­ра i по­тiм розс­те­ли­ла по спи­нi двад­цять дов­гих кiн­цiв стрi­чок до са­мо­го по­яса.


- Нащо це ти, Мот­ре, так при­би­раєшся? - спи­та­ла в неї ма­ти. - Те­пер же не ве­ли­ке свя­то. На­що ти на­дi­ваєш всi квiт­ки та стрiч­ки?


- Та ко­ли за­ле­жа­лись у скри­нi. Хо­чу тро­хи про­вiт­рить, - ска­за­ла Мот­ря, але в неї бу­ла зов­сiм iн­ша дум­ка. Кар­по обi­цяв для неї най­нять му­зи­ки. Во­на спо­дi­ва­лась по­ба­читься з ним у церк­вi.


Мотря вбра­ла­ся в зе­ле­ну спiд­ни­цю, в чер­во­ну за­пас­ку, пiд­пе­ре­за­лась дов­гим чер­во­ним по­ясом i по­пус­ка­ла кiн­цi тро­хи не до са­мо­го до­лу, одяг­лась в зе­ле­ний з чер­во­ни­ми квiт­ка­ми гор­сет, взу­лась в чер­во­нi чо­бо­ти, на­дi­ла доб­ре на­мис­то, взя­ла в ру­ки бi­лу хус­точ­ку та й пiш­ла до церк­ви. Вся її го­ло­ва аж нi­би го­рi­ла квiт­ка­ми про­ти сон­ця. Па­ви­не пiр'я бли­ща­ло й ми­го­тi­ло, а зо­ло­тий пру­жок пар­чi на чор­них ко­сах сяв i на­да­вав кра­си тон­ким чор­ним бро­вам та блис­ку­чим очам.


Вона дiй­шла до Кай­да­ше­во­го дво­ру. Са­ме то­дi з кру­то­го шпи­ля з'їжджа­ли два во­зи з сно­па­ми, не­на­че два стiж­ки ко­ти­лись з го­ри. То вiз сно­пи Кай­даш з дво­ма си­на­ми. Ви­со­кi во­зи пос­хи­ля­лись на во­ли й ко­ло­ли їх в спи­ну гост­рою со­ло­мою та ос­тю­ка­ми. Во­ли аж по­за­ди­ра­ли го­ло­ви вго­ру та по­вит­рi­ща­ли здо­ро­вi очi.


- Карпе! Дер­жи-бо ца­бе! - крик­нув батько на си­на. - По­ми­най ко­ле­сом отой ка­торж­ний гор­бок.


- Цабе, сi­рий! Ца­бе, мо­ру­гий! - крик­нув Кар­по i крут­нув ба­то­гом над ро­га­ти­ми го­ло­ва­ми.


Але са­ме в той час вiн гля­нув униз. Проз їх двiр iш­ла Мот­ря в квiт­ках та стрiч­ках. Чер­во­на за­пас­ка, чер­во­нi чо­бо­ти, як жар, по­яс - все бли­ща­ло й ся­ло про­ти вра­нiшнього сон­ця, як щи­ре зо­ло­то. Кар­по за­ди­вив­ся на те ди­во, а вiз вис­ко­чив уже од­ним ко­ле­сом на кру­тий гор­бик.


- Держи ца­бе! - крик­нув не своїм го­ло­сом ста­рий Кай­даш, по­ба­чив­ши, що вiн на­хи­ляється на один бiк. - Чи ти ог­лух, чи ти ос­лiп! Кар­пе, дер­жи-бо ца­бе!


Карпо не мiг одiр­вать очей од Мот­рi, а вiз усе на­хи­ляв­ся на­бiк. Батько ки­нув заднього во­за i по­бiг з го­ри до пе­реднього та все кри­чав: ца­бе, сi­рий, ца­бе! Вiз вис­ко­чив ко­ле­сом на гор­бок i пе­ре­ки­нув­ся на­бiк. Пе­ред­ня вiсь хрус­ну­ла, як трiс­ка, а ко­ле­со зав'язло в рiв­ча­ку.


- Ой, ли­ха моя го­ди­на та не­щас­ли­ва! - крик­нув Кай­даш. - Це ж ме­не по­ка­ра­ла свя­та не­дi­ля. I на­що бу­ло сьогод­нi їха­ти по сно­пи?


Не встиг Кай­даш на­бiд­каться, як зад­нiй вiз наг­нав­ся на пе­ред­нiй i пе­ре­ки­нув­ся.


Тим ча­сом на дзвi­ни­цi вда­ри­ли в усi дзво­ни. Всi лю­ди, що си­дi­ли ко­ло церк­ви, повс­та­ва­ли й по­ча­ли хрес­титься. Кай­да­ше­вi бу­ло вид­ко увесь шпиль, на кот­ро­му сто­яла церк­ва, всiх лю­дей ко­ло церк­ви. Вiн зняв шап­ку i по­чав хрес­ти­тись.


- Господи ми­лос­ти­вий та ми­ло­серд­ний! По­ка­ра­ла ме­не й свя­та не­дi­ля, й свя­та п'ятни­ця. Те­пер хоч сядь та й плач! - го­во­рив Кай­даш i тро­хи не пла­кав.


- Вас, та­ту, все ка­рає як не п'ятни­ця, так не­дi­ля, - ска­зав

1 ... 4 5 6 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький"