Читати книгу - "Лихий попутав, Мирний"

- Яка?

- Поблідла, пожовкла... очі згасли і немов курчат погубила!

- От, вигадуйте! - одмовляю їм та й повернула додому.

А на умі все одно: коли б побачити хоч здалека, хоч одним оком, хоч мелькома. Йду собі тихо, коли підходжу до двору - гульк! - аж і він виткнувся з краю улиці. Йде, голову високо держе, жупан назад одкинув, і тільки шапка у його на голові маячить, як баня на церкві.

Я мерщій у двір, за хвіртку сховалася та й стою. А він здалека побачив.

- Та не ховайся, не ховайся! - кричить. - Од мого ока ніде не заховаєшся!

Прийшов, поздоровкався, сів на лавці, вийняв насіння, дав і мені. Я стою у дворі - лущу, а він на лавці сидить та собі дзьобає.

- Чого ти у дворі стоїш? Чому не сядеш рядом зо мною?

- Того, щоб не було по-вчорашньому, - кажу йому.

- Ні, сьогодні не буде так, - одказує і пильно дивиться на мене. «Чого він дивиться так на мене, - думаю собі, - невже я йому до сподоби? А певне, що так, бо не прошибав би наскрізь очима, як він прошибає. Та який його погляд - і любий, і страшний: як стрінешся, так і затіпаєшся, як од чого недоброго, од чого злого... А все любий!»

- Ти давно тут служиш? - питає.

- Уже швидко рік буде.

- Як же я тебе нігде не бачив?

- Не знаю.

- А добре тут служити, не сварлива господиня?

- Ні, пошли, Боже, й повік таку.

- Отже я думаю кидати свого хазяїна.

«Так і він служить! - трохи не скрикнула я. - Дивись - наче господарський син, а служить!» Дивно мені.

- Де ж ти у наймах? - питаю.

- Та тут у кравця... Воно б, бач, і нічого, та він п'янствує, а господиня перепродує, та як немає нікого дома, то часом і без хліба цілий день робиш. Ми вже йому з хлопцями казали: «Дай нам п'ять карбованців у місяць, ми на своїх харчах будемо», - не хоче ж. - «Ну хоч од пари плати», - і того не хоче... Покину. Стану у жида або до другого перейду.

- І багато вас у хазяїна?

- Троє нас робить.

- А діла багато?

- Та є. Його мають за першого кравця, то діла багато.

«Он воно як! - подумала я. - Скільки-то нашого брата тепер є! Один у шевця, другий у кравця, той у столяра, а той у другому місці... І всі служать».

- І хазяїн же робить? - питаю його.

- Нащо б він і держав нас, якби сам робив!

- Так він, значить, вашими руками жар загрібає?

- А ти думаєш!.. Вони всі такі!

Мені так його шкода стало... Отакий хороший, бравий - та й у наймах вік коротає!.. Щось своє, щось рідне почула я в йому; може, і в його, як у мене, ні роду, ні приплоду, та ніхто не пригорне, не привітає... Жалко його стало.

Незабаром наша розмова перейшла у жарти... Він молодий, і я молода; згадаєш що сумне - зітхнеш та й знову до веселощів. Почали одно одному квітки пришивати. Я й незчулася, як уже біля його на лавці сиділа, як він мої персні поздіймав, собі на руки понадівав... Так мені хороше з ним сидіти, жартувати; любо так, як з братом рідним.

Довго я з ним просиділа. Уже й господиня прийшла, уже й ніч на землю налягла, почали світло світити, а я все сиджу, не примічаю того нічого, балакаю та жартую - так мені з ним весело-хороше. Та вже господиня покликала, розлучила нас, а то б, здається, й цілу ніч просиділа.

- Ну, прощай же, - каже, - Варко! Якщо завтра тобі вільно буде, то я й завтра прийду.

- Прощай, - кажу, - Василю (його Василем звали). - І жартую до його: «Не вийду», - мовляю.

Пішов він шляхом, а я у хату. Уходжу, а господиня дивиться на мене та й каже:

- Еге, довго ж ти, дівко, з нашими парубками гуляєш! Уже б давно пора учиняти, а тебе все немає.

Докір той гірше ножа мені у серце вгородився...

Оже я стерпіла, змовчала; тільки думаю собі: «Усі ви однакові, бачу! Усім вам зависно, коли наймичка одну годину прогуляє... прокляті!., прокляті!..» Сльози так і душать мене.

А господиня побачила, що я мовчу, не обзиваюся до неї, та знову мені:

- Не думай, Варко, що я тобі се з серця кажу, я так, жартую. Тільки бережися, дочко. Ти ще не знаєш наших халамидників, які вони. Він з тобою і день, і ніч буде стояти, поки з ума не зведе, а там і кине. Ти не бий на те, що вони у такому красному ходять, а не стоять вони слова доброго!

Се вона мене так умовляє, а я стою біля діжі, учиняю та думаю: «У, чортова господарська натура! Їй заздро, коли наймит або наймичка надіне не буденне, а празникове. Увесь світ зажерли б, прокляті, та ще б мало!»

Розсердилася я тоді на свою господиню. Уперше побачила, яка вона зла: що як багатий та так ходить, то й добре, а як бідний наймит у празниковій одежі, то вже й чортзна-що.

Полягали спати. Усі поснули, тільки я - ні. Мені він усе з ума не сходить, все перед очима - хороший та красний, як сонце, любий, як щастя, - усміхається... Як загадаєшся отак об йому, то і господиня, мов сова, лізе в очі... Так мов жалібно мовить-стогне, а все дивиться хижо, як сова... «Проклята! - думаю я. - І чого ти лізеш на думку з своїм хижим поглядом?..» Та й уриюся в подушки, щоб хоч заснути...

На другий вечір уп'ять його бачила, на третій - теж; і так кожного вечора. А тут уже й свято не за горами - рік мені виходить.

- А що ж, Варко, - пита мене хазяйка, - чи, може, де краще місце вишукала?

- Ні вже, - кажу, - я до вас привикла, а ви до мене, то краще зостануся.

Зосталася я. За