Читати книгу - "Оповіді про стародавній Київ, Івакін Г."

було висунуто ще дворянськими істориками. Так, одні з них вважали, що Київ засновано сарматами в І ст. н. е., інші — готами в III ст., ще інші — гуннами в V ст., а на думку окремих істориків,— аварами у VII ст. Але чимало вчених, починаючи з М. В. Ломоносова, висловилось за слов’янське (руське) походження засновників Києва. М. В. Ломоносов і

В. К. Тредіаковський першими в Росії почали вести відверту боротьбу з так званим норманізмом — антинауковою теорією, прихильники якої вважали норманнів (варягів) засновниками давньоруської держави.

На початку XIX ст. на захист літописного переказу про заснування Києва, за слов’янське походження Кия і його братів виступив видатний російський історик М. М. Карамзін. «Ми не бачимо потреби відкидати сказання Нестора, який приписує побудову Києва слов’янським полянам»,— писав він. Учений підвів своєрідний підсумок дискусії дворянських істориків XVIII — початку XIX ст. про походження Києва, гостро викривши їх за неправильні твердження. Думку М. М. Карамзіна підтримали і продовжили О. М. Бодянський і М. О. Максимович, який писав: «Київ є мати міст руських, звідки пішла Руська земля!»

Буржуазні історики XIX ст. також заперечували слов’янське походження Києва і висунули ряд своїх гіпотез про його заснування.

Широкого розповсюдження набула гіпотеза про готське походження Києва, за якою він нібито, за повідомленням скандінавських саг (сказань), в IV ст. н. е. був столицею готської держави — Данпарстадом, тобто Дніпровським містом. Прогресивні київські історики довели безпідставність ототожнення Києва з Данпарстадом.

У другій половині XIX ст. все більше вчених стає на захист літописного переказу про заснування Києва, вбачаючи в ньому реальний історичний зміст. Вірогідність особи Кия

відстоював також видатний письменник і вчений І. Я. Франко. Буржуазні історики, як і їх попередники, питання про заснування Києва розв’язували на підставі лише письмових даних. Необхідні були нові джерела, якими могли стати археологічні матеріали. Проте археологічні дослідження на території старого міста, що розпочалися вже наприкінці XIX ст., привернули увагу істориків в основному лише такими знахідками, як римські монети, яких була велика кількість. Знахідки сприяли виникненню нових гіпотез відносно початкової історії Києва. За однією з них Київ вважався великим торговим містом у перші століття нашої ери.

Більшість гіпотез XVIII — початку XX ст. не витримувала серйозної наукової критики, на їх місце висувались нові, також не завжди обгрунтовані. І лише в працях відомих радянських істориків Б. Д. Грекова, М. М. Тихомирова, Б. 0. Рибакова та інших, які грунтувались на досягненнях марксистсько-ленінської теорії пізнання історії суспільства, було остаточно доведено, що Київ заснований слов’янами.

Від гіпотез до реальності. Радянські історики зробили рішучий поворот від скептичної оцінки переказу про Кия до визнання його як реальної особи.

"Тут виступають,— писав академік Б. О. Рибаков,— сліди точної історичної традиції про одного героя, всі дії якого позбавлені казковості і поставлені в рамки реальної дійсності... Перед нами давній попередник Святослава, «великий князь» київський, що поширює свою діяльність до берегів Дунаю і дипломатичні зв’язки до Царгорода».     Радянські вчені прийшли до висновку, що у літописному переказі існує цілком реальне ядро. Але потрібно було ще з’ясувати, коли ж Кий жив. Адже розповідь про Кия, на жаль, V- вміщена Нестором до недатованої частини літопису. Не назвав давньоруський історик також і імені візантійського імператора, якого відвідав Кий.

Археологічний матеріал також не давав прямої відповіді, оскільки на величезній території сучасного міста було знайдено численні матеріали різних епох. То коли ж розпочалася історія Києва?

Велике значення у вирішенні цього питання мають роботи академіка Б. О. Рибакова. Саме він докладно проаналізував усі наявні (насамперед писемні) джерела і встановив, що вік Києва — 1500 років. Учений визначив певні хронологічні рамки діяльності Кия, що описана в літопису. Так, історичні події в Східній Європі (похід болгар на Дунай, поява білих угрів в Європі, слов’яно-аварські війни), що відбувалися в першій половині і середині VII ст., подаються Нестором після розповіді про Кия. Вони добре перевіряються за іншими писемними джерелами (візантійськими та європейськими). Отже, Діяльність Кия припадає на більш ранній період. Такий висно-.

вок підтверджується і вірменським варіантом київської легенди, яка вміщена в «Історії Тарона» вірменського історика Іоанна Мамиконяна (початок VIII ст.). У ній розповідається про трьох братів — Куара, Мелтея та Хореана, які жили кожен у своєму місті, а потім побудували на високій горі новий град. Як бачимо, імена двох братів (Куар, Хореан) майже повністю збігаються із слов’янськими (Кий, Хорив), а третє ім’я, на перший погляд, зовсім інше. Але Щек і Мел-тей у вірменів і слов’ян означали одне й те саме поняття — «змій». Причому братів називають у тому самому порядку, що й літописець Нестор. В «Історії Тарона» ця легенда вміщена перед описом подій, які датуються часом правління візантійського імператора Маврикія (582—602 рр.). Мабуть, історик мав певні підстави відносити цю легенду, давньоруське походження якої безсумнівне, до часів більш ранніх, ніж кінець VI ст.

З «Повісті временних літ» також відомо, що після того як Кий відвідав візантійського імператора і, мабуть, вів там якісь переговори, він заснував «градок мал» на Дунаї — Киє-вець. Але місцеве населення не визнало його влади, і Кий змушений був повернутися в Подніпров’я. «Коли ж він ішов назад,— розповідає літописець,— підійшов до Дунаю, і полюбив місцевість, і зрубав городок малий, і хотів осісти з родом своїм, але ті, що жили там поблизу, не дали йому цього зробити; це городище дунайці і до цього часу називають Києвець. Кий же прийшов у своє місто Київ, тут він життя своє скінчив».

Коли ж міг слов’янський князь безпосередньо контактувати з візантійським імператором? Б. О. Рибаков вважає, що цього не могло бути раніше, ніж наприкінці V ст. До того часу візантійські історики не розрізняли слов’ян серед інших народів, вони вважали їх скіфами, готами, гуннами і ін. Якби раніше існували сталі зв’язки слов’ян з Візантією і імператор приймав слов’янського князя, то, безперечно, візантійські письменники розрізняли б слов’ян серед інших народів.

Наприкінці V — на початку VI ст. починаються масові вторгнення слов’янських племен на територію Візантійської імперії. Це був грандіозний рух слов’ян на південь, на Балкани, який змінив усю етнічну карту Південно-Східної Європи. Він тривав протягом століття. За свідченням візантійського письменника Прокопія Кесарійського, слов’янські дружини майже щороку ходили воювати з Візантією і навіть іноді сягали передмість Царгорода (тепер Стамбула). Контакти із слов’янами стали звичним явищем і повсякденною турботою Візантії. Вона проявляла велику гнучкість у відносинах із сусідами —