Читати книгу - "Оповіді про стародавній Київ, Івакін Г."

кий доступ в імператорське військо, призначив деяких слов’ян на високі державні та військові посади. Так, слов’янин Хіль-будій був призначений стратегом основної області імперії — Фракії. Водночас Юстініан І проводив традиційну візантійську політику, спрямовану на роз’єднання своїх противників. Особливо він домагався розколу між двома головними слов’янськими союзами племен — антами і склавинами4. Візантійські джерела повідомляють, що в 545 р. до антів відправилися посли, які оголосили рішення Юстініана уступити їм фортецю Турріс на Нижньому Дунаї.

Антами візантійські письменники називали полян. А Кий, нагадуємо, полянський князь, який був прийнятий імператором. Дуже вірогідно, що саме Юстініан (або його попередник Анастасій) приймав у Царгороді полянського князя Кия і вів з ним переговори, можливо, спрямовані проти склавинів.

Якщо Кий у Царгороді вів дипломатичні переговори з імператором, то на той час він уже був одним з найвпливовіших слов’янських вождів і, напевно, уже далеко не молодого віку. Звідси випливає, що початок політичної діяльності Кия припадає на значно раніші часи, ніж середина VI ст. Справді, за літописом, Кий заснував більш ранній град на самому початку своєї політичної діяльності. Він проживав разом із своєю родиною на київських горах, разом з братами «створише град... и нарекоша имя ему Киев». Пізніше Кий уже діяв самостійно на величезних просторах Східної Європи. На сторінках літопису він згадується як відомий державний діяч.

З Дунаю до Києва Кий повертався не як до щойно заснованого міста, а як до такого, що вже давно існує. Оскільки Юстініан І правив у першій половині VI ст., то початок діяльності Кия, а отже, і заснування Києва, припадають приблизно на кінець V ст.

Слово археології. Висновки, зроблені на основі дослідження писемних джерел, підтверджуються і аналізом археологічних знахідок. На невеликій території історичного ядра міста (Старокиївській горі, Замковій, Дитинці та прилеглих до них районах) київські археологи виявили матеріали кінця V—

VI ст.: візантійські монети імператорів Анастасія І та Юстініана І, застібки для плаща (фібули) з бронзи та срібла, золоті бляшки, прикрашені зерню та інкрустацією, срібні браслети з потовщеними кінцями, гостродонні херсонеські амфори, слов’янську ліпну кераміку кінця V—VII ст. Нові знахідки в цьому самому районі відображають матеріальну культуру всіх наступних століть.

В останні роки на Старокиївській горі (де знаходився «град Кия») знайдено цілі комплекси матеріалів: житла з

печами, господарські споруди, ями і товстостінний ліпний посуд кінця V—

VII ст.

Особливо важливе відкриття було зроблено в 1971 р. поблизу Державного історичного музею УРСР. На глибині 2,5 м виявлено залишки житла із невеликою глинобитною піччю, що заповнена грубими ліпними посудинами так званого корчацького типу. Ці знахідки переконливо доводять, що там існувало людське житло (і, звичайно, не одне). Учені вважають, що саме тут було поселення, засноване ще князем Києм. Дослідження кераміки показало, що за своїми формами вона подібна до кераміки кінця V — початку VI ст. Таким чином, люди, які користувались цим посудом, були сучасниками князя Кия.

Як показали розкопки, «град Кия» був добре укріплений. Штучні оборонні споруди вдало поєднувалися з природними: з трьох боків Старокиївська гора мала круті неприступні схили, а з півдня град був обнесений глибоким (до

4 м) ровом і високим валом з частоколом. Посеред граду знаходився язичеський храм — капище, розкопаний у 1908 р. В. В. Хвойком. На південь від валу розміщувався величезний язичеський некрополь (могильник).

Аналіз археологічних матеріалів V—VII ст., проведений керівником Київської експедиції П. П. Толочком, показав, що саме в межах цього періоду слід шукати корені сучасного Києва. Адже матеріали V—VII ст., виявлені в центрі стародавнього міста, культурно споріднені з матеріалами наступних століть, що свідчить про безперервність життя в Києві, починаючи з кінця Vст. Вони належать до часів, коли в слов’ян відбувався перехід від первіснообщинного ладу до ранньофеодального.

Матеріали попередніх епох є доказом лише того, що територія в районі сучасного Києва була дуже зручною для життя і тому заселялась з давніх давен.

Людина існувала тут ще з часів палеоліту, тобто 20 тис. років тому. Але наявність людських жител ще не свідчить про існування міста. Адже місто, як вказували класики марксизму-ленінізму, з’являється тоді, коли відбувається поділ праці та зароджуються класові відносини. Як вважає П. П. Толочко, матеріали більш ранніх часів хронологічно не стикуються з наступними. Матеріали IV ст. зустрічаються надзвичайно рідко, а матеріалів V ст. (за винятком кінця століття) не виявлено взагалі. Можливо, це вказує на якусь хронологічну паузу в заселенні території, на якій виник Київ. А головне, що до кінця V ст. у східних слов’ян ще не було соціально-економіч-них умов для виникнення міст. Міста Єгипту та Давньої Греції виникли в рабовласницькому суспільстві. А в слов’ян, які не знали рабовласництва, безкласове первіснообщинне суспільство лише починало розпадатись і замість нього формувався феодальний лад.

Отже, на основі археологічних джерел прийшли до висновку, що вік Києва можна відраховувати з кінця V ст.

Не суперечить такому висновку і аналіз загальноісторичної обстановки, яка склалася в ті часи в слов’ян.

У великому переселенському русі слов’ян на Балкани взяли участь не тільки племена Середнього Подніпров’я, а й жителі далеких північних окраїн слов’янського світу. Вони пливли на південь Дніпром, Десною, Сожем, Березиною, Прип’яттю — річками, які стікалися до київських гір. Збудована тут фортеця ніби замикала весь величезний дніпровський басейн. І ніхто не міг пропливти до Чорного моря без дозволу князя, який володів київськими висотами. Він був господарем становища: міг контролювати весь потік переселенців, спрямовувати його у своїх інтересах, набирати численних дружинників, вимагати проїзне мито тощо. З цим князем повинні були рахуватися всі інші слов’янські племена, і він ставав одним з найвпливовіших вождів слов’янського світу.

З VI ст. в історії слов’ян настає нова епоха. Починається процес культурного та політичного згуртування слов’янських племен, що проявлялося в об’єднанні у великі племінні союзи. Ранні форми державності виникають у моравів, чехів, прото-болгар, східних слов’ян. У цей час з’являються і перші укріплені центри в слов’ян. Це вже якісно нові поселення, здебільшого центри племінних союзів (Київ, Зимно, Пастирське — у східних слов’ян, Мікульчиці — у Чехії, Ленчиця — в Польщі тощо), хоч вони, як і феодальні відносини та державність у слов’ян, ще перебували на початковому етапі розвитку. І тільки через певний період деякі з них (насамперед Київ) стали справжніми містами з усіма властивими їм функціями — політичними, адміністративними, економічними, ідеологічними та ін. Сам Київ є яскравим прикладом слов’янського міжплемінного центру тих часів. Навколо нього об’єднується полянський союз племен, на основі