Читати книгу - "Оповіді про стародавній Київ, Івакін Г."

Таким чином, радянські вчені на основі всіх існуючих в історичній науці джерел зробили висновок, що безперервна історія Києва розпочалася приблизно з останньої чверті V ст.

І хоч конкретна дата святкування 1500-річчя Києва — травень 1982 р.— умовна (адже кожний рік кінця V ст. міг бути роком зародження міста), ми можемо стверджувати, що Київ — одне з найстаріших слов’янських міст, історія якого налічує 15 століть.

Місцезнаходження Києва. Розвитку Києва сприяло його зручне географічне положення. Тут проходили важливі водні шляхи—«з варяг у греки», у Царгород, в Азію, на Дон, у Новгород. За допомогою їх підтримувалися економічні зв’язки полян з країнами Європи та Сходу.

Київ розташований на межі лісостепу і лісу. Навколо міста — родючі грунти, достатньо деревини, є широкі можливості для промислів (полювання, бортництва, рибальства тощо). Продукти промислів займали велике місце в зовнішній торгівлі Києва. До Візантії, країн Сходу, Західної Європи вивозились хутра, мед, віск, шкіри, хліб.

«Батько історії» Геродот ще в 445— 444 рр. до н. е. (майже за тисячоліття до Кия) захоплено описував багатства Дніпра, називаючи його третьою за величиною річкою світу після Нілу й Дунаю і другою після Нілу за своєю корисністю.

«Серед інших річок,— писав Геро-Дот,— Борисфен 5 є найбільш прибутковим: він дає найчудовіші та найроз-кішніші пасовиська для худоби, гарну рибу у величезній кількості.

Вода його на смак дуже приємна, чиста... Уздовж нього тягнуться чудові орні землі або росте дуже висока трава в тих місцях, де не засівається хліб.

У гирлі річки сама собою збирається сіль у величезній кількості. У Борисфені водяться величезні риби без хребетного стовпа, що називаються антакаями (осетрові.— Г. І.) і які йдуть на соління...»

Багато було поблизу Києва і різних корисних копалин, необхідних для ремісничого виробництва: глина, з якої виготовляли керамічні вироби, пісок, що йшов на виробництво скла, залізна болотна руда — основна сировина для виплавки металу.

Усі ці сприятливі умови не могли не вплинути на стан економіки раннього Києва, вони створювали широкі можливості для розвитку міста.

Вдалим було розташування Києва і з оборонного погляду. З боку поля природною перешкодою була річка Либідь із заболоченою заплавою. Велике значення мали річки Почайна з дуже зручною гаванню, Глибочиця, Киянка, Юрковиця, Сетомль, Хрещатик, Клов, численні яри та гори (Старокиївсь-ка, Замкова, Дитинка, Щекавиця, Лиса та ін.), що більш як на 100 метрів піднялись над рівнем Дніпра.

Важливою історичною умовою, яка також сприяла швидкому економічному, політичному і культурному зростанню Києва, було те, що місто знаходилось на межі територій різних східнослов’янських племен — древлян, полян, сіверян тощо.

Ранній Київ кінця V—VIII ст. був політичним центром Полянського князівства, яке займало територію в межах Київщини та Поросся (початкове ядро Русі).

Наступним кроком у політичному піднесенні міста як державного центра східних слов’ян стало об’єднання на рубежі VIII—IX ст. навколо Києва полянського, древлянського та сіверянського племен. У Середньому Подніпров’ї сформувалося державне утворення «Руська земля». А Київ став центром усіх цих земель. Русь VI—IX ст. не можна територіально ототожнювати з Руссю X—XIII ст., бо цей термін спочатку стосувався лише території Середнього Подніпров’я з містами Київ, Чернігів, Переяслав. А вже пізніше ця назва поширилась на інші східнослов’янські землі.

Хозарська держава — грізний східний сусід — намагалася підкорити собі Київ. Ця історична ситуація відображена в літописному переказі про полянську данину хозарам.

Прийшли хозари на київські гори і почали вимагати данину. Поляни подумали і дали від кожного «диму», тобто від кожного двору, меч. Віднесли хозари мечі до свого князя і старійшин. І сказали старійшини хозарські:

«Недобра дань, княже! Ми її дошукались своєю зброєю, яка гостра з одного боку — шаблями, а в них зброя гостра з двох боків — мечі. Будуть вони збирати данину і з нас, і з інших земель». Як і передбачали хозарські старійшини,

переміг руський меч хозарську шаблю. Адже саме після походів київського князя Святослава була знищена колись Могутня Хозарська держава.

Язичеські боги. На Подолі є вулиця Волоська. Хто такий Волос? Чому так названо вулицю?

У сквері на площі Богдана Хмельницького є фонтан у вигляді сонця, що символізує образ бога Ярила, трохи далі стоїть Збруцький ідол. Часто у фольклорі, історичній прозі згадуються імена Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Мокоші тощо. Усе це давні язичеські боги, яким поклонялись наші далекі предки ще задовго до запровадження християнства.

З легенд, казок, літописів, художньої літератури, народних звичаїв доходять до нас окремі відомості про язичеську релігію слов’ян. Крім писемних та етнографічних 6 джерел, важливі відомості дають і джерела археологічні. Археологи виявили чимало залишків язичеських капищ, амулетів, інших предметів культу. Цікаві пам’ятки часів язичеської Русі відкрили і київські вчені.

Але спочатку дещо про самі вірування давніх слов’ян. Вони відображали насамперед світосприймання наших далеких предків. Картина виникнення та розвитку релігійних

уявлень слов’ян нічим принципово не відрізняється від аналогічного розвитку релігії інших народів. Про це докладно писав Ф. Енгельс у своїй праці «Анти-Дюрінг». Він вказував, що «всяка релігія є не чим іншим, як фантастичним відображенням у головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними в їх повсякденному житті,— відображенням, в якому земні сили набирають форми неземних. На початку історії об’єктами цього відображення є насамперед сили природи, які при дальшій еволюції проходять у різних народів через найрізноманітніші і найстрокатіші уособлення... Але незабаром, поряд з силами природи, вступають в дію також і суспільні сили,— сили, які протистоять людині... як і сили природи, і подібно до останніх панують над нею... На дальшому ступені розвитку вся сукупність природних і суспільних атрибутів безлічі богів переноситься на одного всемогутнього бога, який, в свою чергу, є тільки відображенням абстрактної людини» 1.

На початку історії Києва слов’янське язичество являло собою суміш пережитків глибокої давнини (тобто уявлень, які виникли ще в надрах родового ладу) з новими формами релігійних уявлень, які вироблялися в процесі розкладу родових і утворення класових відносин у слов’янському суспільстві. Наприклад, продовжувалось обожнення сил природи, тварин і рослин. їх наділяли людиноподібними рисами.

Дуже швидко стихійні сили починають формуватися в уявленні людей у людиноподібні божества (наприклад, русалки). Крім того, розвивається і культ предків.

Подальший розвиток продуктивних сил, перетворення землеробства у головну галузь господарства, а також пов’язані з цим зміни в суспільних відносинах приводять до того, що на перший план поступово виходять божества, які уособлюють сили природи і від яких залежить праця землероба.

Головне місце серед язичеських богів у слов’ян займає Перун — бог грому та блискавки, бог, який може вчасно подати (а може, і відвернути) дощ. Уже в VI ст. Прокопій Кеса-рійський писав