Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Земля, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Земля" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 98
Перейти на сторінку:
дов­го па­ну­ва­ла ти­ши­на знад­во­ру й усе­ре­дині сього до­му. До нього до­би­ра­ла­ся тяж­ким кро­ком гро­мад­ка лю­дей ви­со­ко засніже­ною до­ро­гою. Се бу­ли май­же самі па­нові сусіди. Нині ма­ли на собі свя­точні строї.

Докія і Ва­силь Чоп'як ви­да­ва­ли заміж свою одніську ди­ти­ну, доньку свою Па­ра­син­ку, за То­до­ри­ку, си­на Онуфрія Жем­чу­ка, і йшли враз із донькою й на­ре­че­ним, з батька­ми, на­наш­ка­ми [14] і друж­ба­ми до па­на, щоб про­си­ти йо­го на весілля. Завт­ра мав відбу­ти­ся шлюб, а по­завт­ра - весілля. Нес­ли ко­лачі, ку­ри й ширінки [15] в да­ру­нок, як то­го ви­ма­гав давній зви­чай. Ішли з му­зи­кою, аби заг­ра­ти па­нові й по­гу­ля­ти в йо­го чеснім домі, аби пот­рак­ту­ва­ти йо­го і йо­го че­лядь доб­рою горівкою, прип­рав­ле­ною ме­дом і корінням. Врешті, зібра­ли­ся всі он тут у яс­них по­ко­ях, і під час ко­ли ста­рий Пет­ро про­мов­ляв до па­на,- він усе лю­бив про­во­ди­ти,- раз по раз низько, з по­ша­ною кла­ня­ючи­ся, сто­яли інші з шап­ка­ми в ру­ках, го­лос­но пе­решіпту­ючись або розг­ля­да­ючись ціка­во по хаті. Ста­рий Пет­ро го­во­рив щи­ро. Йо­му май­же го­лос відби­ра­ло - він по­над усе лю­бив Па­ра­син­ку,- а Ва­силь, батько, вже ли­ше кліпав мовч­ки очи­ма. Не міг уже зро­би­ти нині нічо­го по­ряд­но­го, то­му й пе­реб­рав Пет­ро всякі важніші по­чи­ни ґазди сього дня на се­бе… Са­ма мо­ло­да вик­ли­ку­ва­ла співчут­тя. Нез­ви­чай­но по­лох­ли­ва, несміли­ва й пов­на ди­ти­ня­чо­го за­со­ром­лен­ня, по­ба­чи­ла се­бе на­раз при­чи­ною й осе­ред­ком - го­лов­ною осо­бою всього ру­ху; на неї гляділи те­пер пан і пані, пан­на й усе ок­ру­жен­ня; во­на му­си­ла на всі за­пи­ти відповіда­ти, їй ніяк бу­ло пря­та­ти­ся за ма­мині плечі або, що­най­мен­ше, зас­ло­ни­ти хоч ру­ка­вом ли­це.


Вона сто­яла бліда й гляділа напіввист­ра­ше­но, напівглуп­ку­ва­то і ли­ше з на­ту­гою ви­до­бу­ва­ла сло­ва до відповіді, ко­ли до неї звер­тав­ся хто з яким-не­будь сло­вом. Ма­ла на собі шов­ко­ву ріклю, [16] дов­гий, но­вий, ба­га­то ви­ши­тий ко­жух із зви­са­ючи­ми ку­та­са­ми. [17] На шиї ба­га­те на­мис­то, срібні ве­ликі мо­не­ти, а на го­лові вінок із чер­во­них і білих рож. Во­лос­ся бу­ло в неї роз­пу­ще­не, і з-під вінка роз­си­па­ло­ся по во­лос­сю ба­га­то до вінка прив'яза­них зо­ло­тих дов­гих ни­ток, що зас­ту­па­ли місце сер­пан­ка. Мо­ло­дий, одяг­не­ний та­кож у но­вий ко­жух і сер­дак, сто­яв он тут не­по­рад­но й обер­тав­ся все цілим тілом до кож­но­го, хто го­во­рив до нього, а на­ос­тан­ку за­хо­вав­ся не­замітно за кількох стар­ших лю­дей.


Всі ба­чи­ли, що па­ра не бу­ла дібра­на й гар­на, що ди­ти­на мо­ло­да не по­чу­ва­ла до сво­го суд­же­но­го ні іскор­ки прив'язан­ня, що бу­ла німим оруд­дям іншої волі,- од­нак горівка з ме­дом, що кру­жа­ла раз по раз із рук до рук, за­тер­ла всякі роз­ма­хи до глиб­шо­го розмірку­ван­ня, зм'якши­ла сер­ця, наст­роїла всіх доб­ро­тою, і якесь за­гальне за­до­во­лен­ня про­би­ва­ло­ся на всіх ли­цях та розв'язу­ва­ло не­смі­ливі язи­ки…


Пан і пані прий­ня­ли зап­ро­си­ни на весілля, поб­ла­гос­ло­ви­ли мо­ло­дих,- і вся весільна ком­панія відійшла до пан­ської кухні, де завівся шум­ний та­нець.


Уся штивність і замішан­ня, вся несміливість, що все-та­ки не по­ки­да­ла гос­тей в освітле­них по­ко­ях, зник­ла на­раз, і за­па­ну­вав інший настрій. Усі за­го­во­ри­ли тут на­раз го­лос­но й жи­во: дех­то за­тя­гав співу­чим го­ло­сом, зовсім не стісня­ючись, а гу­лящі [18] ту­па­ли так сильно но­га­ми, що самі не ро­зуміли сво­го сло­ва. Між усім тим про­би­вав­ся то­ненький жалібний го­лос од­ної скрип­ки і гар­монійні акор­ди ци­гансько­го цим­ба­ла. То­ненький го­лос про­ди­рав­ся на­си­лу крізь гру­бий гамір го­лосів, тупіт і шо­ло­пан­ня ніг, літав раз роз­пуч­ли­ви­ми, раз ве­се­ли­ми варіаціями між весільною ком­панією і все не­на­че на­вер­тав її до се­бе.


За яких кілька­над­цять хвиль пішла во­на за ним май­же без­тям­ки, і з гро­мад­ки ще не­дав­но по­важ­них лю­дей зчи­нив­ся прав­ди­вий ви­хор. Ви­сокі, мус­ку­лярні пос­таті з об­горіли­ми ли­ця­ми, з ру­ка­ми, мов залізни­ми, уви­ха­ли­ся вих­ром із жінка­ми й дівча­та­ми.


Марні й жур­ливі ли­ця жіночі розсіяли­ся ди­ким ра­діс­ним зво­ру­шен­ням, а дівча­та мовч­ки кло­ни­ли го­ло­ви на грудь муж­чин.


- Грай, му­зи­ко, грай! - кли­кав від ча­су до ча­су Пет­ро на му­зи­кантів, що ні скор­ше, ні повільніше пе­ре­би­ра­ли по стру­нах сми­ком і дро­ти­ком і гляділи май­же в тупій за­дум­чи­вості на ви­хор, вик­ли­ка­ний зву­ка­ми.- Грай, най гу­ляю! Най раз по­гу­ляю! В ме­не од­на сестрінка! - кли­кав, а від­так обвів ве­ли­ку, яс­ну світли­цю грімким го­ло­сом, мов зар­жавілою срібною стяж­кою, що аж світло зад­ри­жа­ло… Ша­ле­ний жаль об­хо­пив йо­го. Ли­ше він був сам-один і не мав па­ри, не мав ніко­ли жінки, ані ди­ти­ни. Він один сам… сам, як сто­яв он тут те­пер. Знов оббіг го­лос кру­гом світли­цю і роз­бив­ся о стіни в ша­леній роз­пуці.- Най раз по­гу­ляю!…


Його ви­со­ка гор­да пос­тать пе­ре­ви­ща­ла всіх, мов дуб, а на йо­го те­пер яс­но освітленім лиці з узад за­че­са­ним дов­гим во­лос­сям, що спа­да­ло на плечі, із вузьким білим чо­лом, відби­вав­ся цілий настрій йо­го душі. Не­са­мо­ви­та відва­га нез­ви­чай­ної хвилі і жаль.


Анна, панська най­мич­ка, робітни­ця в по­ко­ях, мар­на й не­на­че брон­зо­ва ста­туя, сто­яла скром­но в однім куті світлиці не­да­ле­ко світла й ди­ви­ла­ся ве­ли­ки­ми, зво­ру­ше­ни­ми, німим го­рем пе­ре­пов­не­ни­ми очи­ма не­ру­хо­мо на од­ну па­ру.


Молода гу­ля­ла [19] з друж­бою Ми­хай­лом і замк­ну­ла очі.


Чому?… Чо­му?… Хто за­ми­кає очі, ко­ли має йо­го пе­ред со­бою?


Здавленим відди­хом ди­ви­ла­ся Ан­на на нього. Ви­ри­нав то тут, то там… то знов там… Йо­го го­ло­ва яс­на й ми­гає їй в очах… Так чис­те зо­ло­то ми­гає… Під гор­ло їй підсту­пи­ло щось і зда­ви­ло її. Во­на нічо­го не має спільно­го з тим вих­ром, що шаліє он тут пе­ред нею і по­ри­ває з со­бою. Во­на бідна най­мич­ка. Го­лос скрип­ки відби­вається гост­рим зой­ком в її смутній душі. Хіба би їй ли­ше пла­ка­ти. І пла­ка­ла су­хи­ми очи­ма…


Німий біль товк­ся в її гру­дях, а цим­ба­ли й скрип­ка впи­ва­ли­ся чим­раз глиб­ше і глиб­ше в її смут­ну ду­шу. Її лед­ве що сьогодні хто й замічає…


- Анно, гу­ляй! - вда­рив її на­раз грімкий го­лос Пет­ра по душі.- Чо­го ти ста­ла, як з ка­ме­ня, та й стоїш? - І, ста­нув­ши пе­ред нею, пірвав її за ру­ку й по­тяг за со­бою у ви­хор.


Не усміхну­ла­ся. Пішла, як до бою.


Голос скрип­ки, жалібний, розд­раз­не­ний, ки­нув­ся в нес­тямі, а потім не­на­че навіки злу­чив їх з со­бою…


І ще двоє лю­дей не поділя­ло сьогодні ра­дості при­сутніх. Се бу­ла Докія, яка з жа­лю, що донька по­ки­да­ла так вчас­но її ха­ту, ста­ла на лиці не­на­че зем­ля, і батько друж­би Ми­хай­ла, ста­рий Івоніка Фе­дор­чук. Обоє сиділи в однім куті на лаві й су­му­ва­ли. Докія нес­ка­зан­но терпіла від свідо­мості, що «си­ротіє»; а по-дру­ге, во­на доб­ре ба­чи­ла, що її бу­ду­чий зять не був ані гар­ний, ані вид­ний хло­пець, і що Па­ра­син­ка

1 ... 4 5 6 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля, Ольга Кобилянська"