Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Земля, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Земля" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 98
Перейти на сторінку:
уляг­ла її май­же роз­пуч­ли­вим мольбам, що ви­хо­ди­ла за нього. Хви­ля­ми відзи­ва­ло­ся у ній щось, не­мов гри­жа совісті. Ко­ли, од­нак, її пог­ляд стрічав­ся з пос­тат­тю Ва­си­ля, що, п'яний, то сам гу­ляв, то, підно­ся­чи ру­ки мов до на­ка­зу надмірно вго­ру, вик­ри­ку­вав, то сміявся або співав,- стя­га­ла грізно чо­ло в зморш­ки й за­ти­на­ла зу­би, аби не зой­кну­ти вго­лос із бо­лю. «То­до­ри­ка не пи­як,- потіша­ла се­бе,- То­до­ри­ка по­ряд­ний хло­пець. А хоч він і не­гар­ний, і не­по­каз­ний, за­те він доб­рий. Па­ра­син­ка не бу­де ви­жи­да­ти но­ча­ми пи­яка, не бу­де біду­ва­ти. Він бу­де ша­ну­ва­ти її. До то­го, в нього зем­ля… Не­за­дов­же­не по­ле… їй бу­де доб­ре за ним. Бог доб­рий і дасть, що їй, пташці дрібній та милій, доб­ре бу­де!»

Старий Івоніка був та­кож нині пот­ро­хи підпи­тий, але в нього бу­ва­ло се все наслідком ве­ли­кої ра­дості або ве­ли­ко­го смут­ку.


Скоро ли­ше гульба роз­по­ча­ла­ся, пе­ре­су­нув­ся він не­замітно до Докії, своєї най­ближ­чої і най­щирішої сусідки, кив­нув до неї при­яз­но го­ло­вою і ска­зав півго­ло­сом:


- Докійко… кум­ко… всі нині ве­селі, але ніхто не знає, що там у моїм серці діється!


- А в моїм, бадіко! [20] В моїм ніби ліпше?… Ей, бо­же доб­рий… бо­же! - і, зітхнув­ши тяж­ко й гли­бо­ко, відсу­ну­ла­ся і зро­би­ла йо­му місце ко­ло се­бе.


- Та що ви хо­че­те, Докіє? Ви ж віддаєте свою доньку!


Вона по­так­ну­ла го­ло­вою і усміхну­ла­ся гірко.


- Віддаю її! Віддаю її, го­луб­ку ту мою ми­лу! - відповіла, спус­ка­ючи го­лос і ви­мов­ля­ючи кож­не сло­во звільна й з на­тис­ком. Притім по­вер­ну­ла го­ло­вою за гу­ля­ючою донькою і гляділа на неї та­ким ви­ра­зом, не­на­чеб во­на ти­ха й мерт­ва ле­жа­ла пе­ред нею на лаві.


- А що я маю ка­за­ти? Ви знаєте, що я нічо­го іншо­го в світі не ба­жав собі, як ва­шу Па­ра­син­ку для сво­го Ми­хай­ла! Во­на бу­де та­ка, як ви! Доб­ра й чес­на ґазди­ня! Уся­ку ро­бо­ту знає і лад три­має у хаті. А ха­та в неї, як та біла стіна. Наші по­ля гра­ни­чать з со­бою, ста­нов­лять од­ну рівни­ну, їх си­ла од­на­ка. А що на них уро­диться, од­на­ко гар­не й доб­ре бу­ває. Наш то­вар най­кра­щий у селі, а на­ша честь, Докійко, на­ша честь - во­на най­го­лосніша у селі! О Докійко,- клик­нув болісно і вда­рив зі щи­рою роз­пу­кою ку­ла­ком об стіл, що сто­яв поб­ли­зу нього.- Я вас ша­ную, я вас ша­ную і кла­ня­юся вам, бо ви пер­ша ґазди­ня в селі й усі се зна­ють… Але чо­му ви не хотіли по­дер­жа­ти Па­ра­син­ку ще зо три ро­ки ко­ло се­бе?


Замість відповіді вка­за­ла во­на хмар­ним пог­ля­дом на Ва­си­ля, а по якійсь хвилі до­да­ла май­же по­важ­но:


- Я сла­бо­ви­та. Смерть ме­не не обійде, як мій час прий­де…


- О смерть! - ска­зав він і по­хи­лив смут­но го­ло­ву на гру­ди. - Смерть од­на ро­бить, що са­ма хо­че, і має ве­ли­ку си­лу про­ти нас. Та все ж ви не ма­ли чо­го так спіши­ти­ся!


- Ви жу­ри­те­ся, що не діста­не­те невістки, бадіко?…- спи­та­ла Докія.- Не журіться! Не­ма, відай, у селі та­кої, що не хотіла би ва­шо­го Ми­хай­ла! Та бу­де йо­го жінкою, яку йо­му бог наз­на­чить. По­ки що тіште­ся ним, що працьови­тий та чес­ний. По всіх се­лах навк­ру­ги не­має йо­му па­ри - та­кий доб­рий. Вже як він ко­лись не ста­не пер­шим у селі або й двірни­ком, то, відай, доб­ро­му й не сту­па­ти по землі. Най уже на тім скінчиться, що во­ни не мог­ли поб­ра­ти­ся. Най уже так бу­де! І ви хотіли - і я хотіла! А от прий­шов та­кий час, що все інак­ше скла­ло­ся, як би чу­жою ру­кою! Так, відай, бог хотів, бадіко!


На ті сло­ва Івоніка за­мовк. Він зло­жив ру­ки, мов до мо­лит­ви, і приб­ли­зив їх до уст.


- Михайлику! - ска­зав він.- Ми­хай­ли­ку! си­ну ти мій!


Потім стис­нув їх, мов у німій мольбі, і за­мовк. Ве­ликі сльози зак­ру­ти­ли­ся в йо­го очах, і го­ло­ва ле­генько в нього зад­ри­жа­ла. Був сильно зво­ру­ше­ний.


Докія, по­ба­чив­ши се, са­ма роз­жа­ло­би­ла­ся. Во­на лю­би­ла свою Па­ра­син­ку, але вже так, як він лю­бив ось то­го сво­го хлоп­ця… ма­буть, ніхто на світі не лю­бив більше своїх дітей…


- А відтак у вас є й мо­лод­ший, Са­ва! - до­ки­ну­ла по хвилі мов­чан­ня.


У ста­ро­го змінив­ся на­раз ви­раз ли­ця.


- Сава…- ска­зав він про­тяж­не й жур­ли­во.- Са­ва вже не Ми­хай­ло! І він мій син! Адіть, Докійко, тут приріс мені до сер­ця змал­ку, як груд­ка! Я люб­лю йо­го, бо що - і він мій син! Але він - то вже інша га­лузь. Рос­те й гор­неться ку­дись… та не до доб­ро­го й не до нас. Він ро­бо­ти боїться, йо­му та­нець у го­лові. Зо стрільбою [21] хо­див би день і ніч по полі й по лісі, а про ха­ту ду­має ли­ше тоді, ко­ли ма­ма­лиґа на кру­жок ви­вер­неться. Йо­му од­на­ко­во, чи то­вар поєний, чи ні,- ко­би йо­му спра­га не допіка­ла. Йо­му од­на­ко­во, яка по­го­да над­ворі, чи се землі і збіжжю по доб­ру, чи се бджо­лу не вби­ває,- ко­би він у своїх збит­ках мав га­разд, ко­би йо­му ме­ду до­волі, аби по­тай­ком із горівкою зміша­ти та бог знає з ким ви­пи­ти!


- Він ще мо­ло­дий, бадіко!


- Молодий! Пев­но, що ще мо­ло­дий, має ли­ше де­в’ят­над­цять років. Але ко­ли Ми­хай­ло мав сімнад­цять, то був уже моєю пра­вою ру­кою, так як те­пер. Я в йо­го літах слу­жив по чу­жих лю­дях, був бідний зарібник і кло­нив­ся низько пе­ред людьми й бо­гом. Ну, а маю надію, що як він зрос­те в літах, зрос­те й ро­зу­мом, бо ро­зум­ний він уже й те­пер… Ой, іще й який ро­зум­ний!… Який мо­ло­дий, а він пе­ре­хит­рить вам хоч би й яко­го за­водіяку. Ли­ше йо­го лінь гри­зе ме­не; він не лю­бить землі. Дар­ма що хо­дить по ній, що то­ло­чить її, дар­ма що жи­ве з неї, що но­сить во­на йо­го. Він і не бу­де ша­ну­ва­ти її, як во­на пе­рей­де в йо­го ру­ки. Але во­на не пе­рей­де в йо­го ру­ки, як він не зміниться,- се я йо­му вже раз го­во­рив і ще бу­ду го­во­ри­ти.


- Ідіть, бадіко, йдіть! Ви хо­че­те, аби всі бу­ли такі, як ви або ваш Ми­хай­ло!


- А чо­му ж би ні? Як я мо­жу доб­рий бу­ти, то чо­му не мо­же бу­ти й моя ди­ти­на та­ка доб­ра? А зреш­тою… по­що чо­ловік жи­ве? Не на те, аби ро­бив, Докійко, день і ніч тяж­ко ро­бив?… Як я ко­лись замк­ну очі, то хо­чу, аби моя зем­ля пе­рей­шла в ро­бучі ру­ки. Я її не вкрав і не прид­бав ома­ною. Я й моя Марійка - ми обоє до­ро­би­ли­ся

1 ... 5 6 7 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля, Ольга Кобилянська"