Читати книгу - "Таємничий острів"

– Ми знайшли притулок, де ви можете відпочити краще, ніж тут. Скоро зовсім смеркне. Ходімо, вам потрібен відпочинок. Завтра ми подумаємо, що робити далі.

Кореспондент слухняно підвівся і побрів за юнаком до Комина, але його зупинив Пенкроф і, ніби між іншим, поцікавився:

– Чи немає часом у вас сірника, містере Спілет?

Кореспондент пошпортався в кишенях, але нічого не знайшов і сказав, що, мабуть, викинув сірники.

Тоді моряк спитав про те саме Наба, відповідь якого також була невтішною.

– Ет, прокляття! – вилаявся моряк й аж плюнув спересердя.

– Ех! – вигукнув Наб. – Якби тут був мій хазяїн, він зумів би зарадити лихові.

Невдахи-повітроплавці тільки сумно перезирнулися і замовкли. Першим мовчанку порушив Герберт.

– Містере Спілет, – звернувся він до кореспондента, – ви ж курець і завжди маєте при собі сірники! Можливо, ви погано шукали? Прошу вас, пошукайте ретельніше! Нам вистачить і одного сірника!

Кореспондент ще раз понишпорив в усіх кишенях: штанів, жилета, сюртука, пальта – і несподівано, на превелику радість Пенкрофа і на своє глибоке здивування, намацав сірник, що застряг за підкладкою жилета.

– Один сірник! – вигукнув Пенкроф. – Для нас зараз це як цілий сірниковий склад!

Моряк спершу пересвідчився, що сірник сухий, а потім сказав:

– Ще хоча б клаптик паперу!

– Візьміть, – несміливо сказав Ґедеон Спілет, вириваючи аркушик зі свого записника.

Пенкроф згорнув папірець ріжком і встромив його в купу моху та сухого листя, складену під хмизом так, щоб повітря мало до неї вільний доступ. Потім він узяв шорсткуватий камінець, ретельно потер його і, стримуючи серцебиття і дихання, легенько черкнув об камінець сірником. Сірник не спалахнув. Мабуть, Пенкроф, боячись обдерти сірчану головку, недостатньо сильно тернув нею.

– Не можу, – зізнався він. – У мене рука тремтить!

І він передав сірник Гербертові. Хлопчина, здається, ніколи в житті так не хвилювався. Його серце скажено калатало. Проте він рішуче чиркнув сірником об камінець. Почувся тріск, і враз спалахнув слабенький вогник. Герберт потримав сірник голівкою вниз, щоб дати йому розгорітися, і підпалив папірець. За кілька хвилин у Комині палало яскраве вогнище.

– Нарешті! – зрадів Пенкроф. – Я аж спітнів від хвилювання! Тепер легко підтримувати вогонь постійно, достатньо завжди залишати трохи приску під золою. Дров у нас скільки завгодно, треба тільки пильнувати за вогнем.

Щойно вогнище розгорілося, Пенкроф заходився готувати вечерю на новій пічці. Герберт приніс дві дюжини голубиних яєць, і хоча моряк страшенно пишався тим, що знає п’ятдесят два способи їх приготування, довелося просто запекти їх у гарячому попелі. Яйця були готові за кілька хвилин, і горопашні мандрівники сіли до першої своєї вечері на новій землі.

Попоївши, Герберт одразу ліг спати. Кореспондент «Нью-Йорк ґеральд» почав був занотовувати до записника всі події дня, але скоро і його здолала втома. Моряк усю ніч пантрував біля багаття і підкидав дрова. І тільки невтішний Наб не залишився в Комині. Згорьований хлопець до світанку блукав берегом, кличучи свого зниклого хазяїна.

Так минула ніч на 26 березня.

Опис майна. – Трут. – Екскурсія до лісу. – Вічнозелені дерева. – Сліди диких звірів. – Якамара. – Тетеруки. – Незвичайне полювання з вудкою.

Нескладно перелічити майно, яке залишилося у невдах-повітроплавців після їхнього приземлення на безлюдний берег. Насправді-бо вони не мали нічого, крім одягу, що був на них під час польоту. Та ще хіба записник і годинник Ґедеона Спілета, який дивом не викинули за борт, мабуть, через забудькуватість. І більше нічого – ні зброї, ні інструмента, ані бодай маленького складаного ножа. Усе поглинув океан.

О, якби з ними зараз був Сайрус Сміт! Його кмітливий розум і практичні знання напевно згодилися б їм! Можливо, надія на порятунок не була б утрачена. Але, на жаль, нічого було й мріяти знову побачити Сайруса Сміта. Відтепер мандрівники могли покладатися тільки на самих себе.

Комин був доволі зручним тимчасовим прихистком. Вогнище горіло, і вони могли зберегти присок. До того ж поруч протікала річка з прісною водою. Отже, вирішили перебути тут кілька днів, аби як слід підготуватися до майбутньої експедиції углиб невідомої землі чи вздовж берега – маршрут мали узгодити пізніше.

Цей план найбільше влаштовував Наба. Він досі не вірив і не хотів вірити в загибель Сайруса Сміта і тому не квапився покинути місце, поблизу якого це трапилося. Поки море не віддасть інженерового тіла і Наб на власні очі не побачить, своїми руками не торкнеться його, він не повірить, що такий видатний чоловік міг так по-дурному загинути всього за кілька сотень кроків від берега.

Ранкова трапеза 26 березня складалася з голубиних яєць і літодомів. А ще Герберт вельми вчасно знайшов у розколинах скель сіль, що утворилася внаслідок випаровування морської води.

Після сніданку моряк запропонував Спілету вирушити з ним і Гербертом на полювання. Але, добре поміркувавши, вони вирішили, що хтось конче має залишитися в печері, аби підтримувати вогонь, а ще на той малоймовірний випадок, якщо Наб таки знайде інженера і йому знадобиться допомога. Тож кореспондент залишився в Комині.

– Ходімо, Герберте, – сказав моряк. – Гадаю, набої ми знайдемо по дорозі, а в лісі виламаємо собі рушниці.

Але Герберт сказав, що за таких обставин їм не завадило б мати щось подібне до трута.

– Що ж може його замінити? – спитав Пенкроф.

– Наприклад, обпалена ганчірка.

Моряк неохоче погодився з цією пропозицією, адже на трут одразу перетворили його картатий носовик. Його поклали в сухе, захищене од вітру і води місце в розколині скелі.

У лісі Пенкроф насамперед виламав дві товсті гілляки і зробив з них замашні ломаки. Герберт загострив кінці кийків об скелю. Ех, що він тільки не віддав би тепер за звичайнісінького ножа!

Вочевидь, у цьому лісі ще не ступала нога людини. Єдині сліди, які помітив Пенкроф, залишили якісь чотириногі. З огляду на свіжі відбитки, це були великі тварини, імовірно, хижаки, тож зустрітися з ними було б небезпечно. Відсутність людських слідів не засмутила моряка, а радше потішила: знайомитися з мешканцями цієї тихоокеанської землі вони прагнули не більше, аніж зустріти хижих звірів.

Шлях виявився важким. Герберт і Пенкроф ішли здебільшого мовчки і дуже повільно, тож за годину насилу подолали одну милю. Безліч птахів пурхали в кронах дерев, але вони здавалися дуже полохливими. Герберт помітив у болотистій частині лісу птаха з гострим і довгим дзьобом, що нагадував рибалочку. Проте ця птаха відрізнялася від рибалочки яскравішим пір’ям з металевим відливом.

– Це, мабуть, якамара, – сказав Герберт, намагаючись наблизитися до птаха.

– Я не проти скуштувати м’яса якамари, – відповів моряк, – якби цей птах люб’язно дозволив засмажити себе.

У цю мить камінь, який вправно пожбурив юний натураліст, ударив птаха в крило. Але удар був недостатньо сильний, тож якамара хутко зникла з очей.

– От я телепень! – з досадою вигукнув Герберт.

– Е ні, мій хлопчику, – заперечив матрос, – ти поцілив влучно, це не кожен зможе. Не засмучуйся, упіймаємо якамару іншим разом!

І вони пішли далі. Пенкроф марно шукав яке-небудь цінне пальмове дерево, корисне у домашньому вжитку. Це був хвойний ліс, і тут інші дерева не росли.

Несподівано перед юнаком спурхнула зграйка невеликих птахів. Вони розлетілися по гіллі, розсипаючи на льоту свої легкі пір’їнки, які опускалися на землю, мов пух. Герберт нахилився, підняв кілька пір’їнок, роздивився