Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Біле Ікло 📚 - Українською

Читати книгу - "Біле Ікло"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Біле Ікло" автора Джек Лондон. Жанр книги: 💙 Класика / 💙 Дитячі книги / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 14
Перейти на сторінку:
– промовив він доброзичливо, – ти нічого не забув?

Генрі уважно роззирнувся обабіч і заперечливо похитав головою. Білл підняв порожню чашку.

– Ти не отримаєш кави, – промовив Генрі.

– Невже вся вийшла? – злякано запитав Білл.

– Ні!

– Ти, можливо, дбаєш про моє травлення?

– Ні!

Обурення охопило Білла:

– У такому разі я вимагаю пояснення, – сказав він.

– Машистий зник, – відповів Генрі.

Не поспішаючи, з виглядом цілковитої покори своїй долі Білл повернув голову й, не підводячись із місця, почав рахувати собак.

– Як це трапилося? – запитав він сумним голосом.

Генрі стенув плечима:

– Не знаю. Хіба що Одновух перегриз йому ремінь. Сам він цього зробити не міг.

– Клятий пес! – Білл говорив тихо й серйозно, не виказуючи злості, що нуртувала в ньому. – Не вдалося перегризти свого, так перегриз Машистому.

– Ну, всі муки Машистого тепер, у будь-якому разі, закінчилися; він, без сумніву, уже перетравився і стрибає по пустелі в череві двадцяти вовків, – сказав Генрі, і це стало епітафією третьому зниклому собаці… – Хочеш кави, Білле?

Білл заперечно похитав головою.

– Пий! – сказав Генрі, піднімаючи кавник.

Білл відсунув чашку.

– Хай я буду тричі проклятий, якщо вип’ю. Я сказав, що не питиму кави, якщо пропаде собака, тож і не стану пити!

– А кава незрівнянна, – спокушав товариша Генрі.

Але Білл був упертий і поснідав усухом’ятку, приправляючи їжу лайками на адресу Одновуха, що утнув із ним таку штуку.

– Сьогодні ввечері я прив’яжу їх на досить великій відстані один від одного, – сказав Білл, коли вони знову вирушили в дорогу.

Вони подолали не більше за сто кроків, коли Генрі, що йшов попереду, нахилився й підняв якийсь предмет, що потрапив йому під лижву. Було темно, отже, він не міг роздивитися його, але Генрі впізнав предмет на дотик. Він кинув його назад так, що той ударився в нарти й, відскочивши, полетів під ноги Біллові.

– Можливо, це тобі знадобиться, – зауважив Генрі.

Білл зойкнув від несподіванки. Це була палиця, якою він прив’язав напередодні Машистого, – усе, що від нього залишилося.

– Вони з’їли його разом зі шкурою, – заявив Білл, – навіть ремінь відгризли від палиці по обидва боки. Вони страшенно голодні, Генрі, і візьмуться за нас, перш аніж ми закінчимо подорож.

Генрі зухвало реготнув:

– Вовки, щоправда, ніколи ще так не полювали на мене, але я бачив у своєму житті чимало, і проте зберіг свою голову на плечах. Мабуть, знадобиться дещо страшніше від зграї цих докучливих тварин, щоб спекатися твого покірного слуги. Отак, друже!

– Не знаю, не знаю, – похмуро промимрив Білл.

– Ну що, довідаєшся, коли ми доберемося до Мак-Геррі.

– Я щось не надто впевнений у цьому, – наполягав Білл.

– Тебе лихоманить, ось у чому справа, – рішуче зауважив Генрі. – Значна доза хініну, і все як рукою зніме. Я займуся твоїм здоров’ям, щойно ми прибудемо в Мак-Геррі.

Білл забурчав, виражаючи своє незадоволення цим діагнозом, і замовк.

День був такий самий, як і всі інші. Світанок настав близько дев’ятої години. Опівдні обрій забарвився прихованим сонцем, а незабаром по тому на землю насунулися холодні сірі сутінки, які мусили за три години перетворитися на ніч.

Щойно сонце, зробивши невдалу спробу зійти над обрієм, остаточно зникло за межею землі, Білл висунув із нарт рушницю й сказав:

– Ти, Генрі, йди навпростець, а я подивлюся, що діється навкруги.

– Ти б краще не відходив від нарт, – висловив своє незадоволення його супутник, – маєш тільки три набої, а невідомо, що ще може статися.

– Хто ж це тепер каркає? – іронічно зауважив Білл.

Генрі нічого не відповів і пішов уперед сам-один, кидаючи тривожні погляди в сіру далечінь, де зник його товариш. Через годину, скориставшись тим, що нартам довелося зробити великий гак, Білл наздогнав їх на повороті.

– Вони розійшлися широким колом і не гублять нашого сліду, полюючи водночас на дичину. Ці тварини, бачиш, упевнені, що доберуться до нас, але розуміють, що їм доведеться ще почекати, і намагаються не втрачати нічого їстівного.

– Ти хочеш сказати, що вони гадають, буцімто доберуться до нас, – зауважив Генрі.

Але Білл не звернув уваги на його заперечення:

– Я бачив декількох, – вів далі він, – вони доволі знесилені. Можливо, кілька тижнів нічого не їли, крім Пузира, Лягухи й Машистого, а цим таке стадо не нагодуєш. Вовки настільки худорляві, що ребра так і вилазять назовні, а черева підтягнуті під самі спини. Вони на все здатні, кажу тобі, того й гляди збожеволіють, а тоді побачиш, що буде.

Через кілька хвилин Генрі, що йшов тепер за нартами, видав слабкий застережливий свист. Білл обернувся й спокійно зупинив собак. Слідом за ними, з’явившись за останнім поворотом прокладеної нартами стежки, анітрошки не ховаючись, біг якийсь незрозумілий пухнастий звір. Морда його була нахилена до землі, й він рухався вперед дивною, надзвичайно легкою, плавною ходою. Коли вони зупинялися, зупинявся і звір, піднімаючи при цьому голову й пильно спостерігаючи за ними; і щораз, коли він відчував людський дух, ніздрі його здригалися.

– Це вовчиця, – сказав Білл.

Собаки вляглися на снігу, і Білл, обминувши їх, підійшов до товариша, прагнучи краще розгледіти дивного звіра, що переслідував мандрівників протягом кількох днів і позбавив їх уже половини упряжки.

Обнюхавши повітря, звір зробив кілька кроків уперед. Він повторив цей прийом багато разів, поки не опинився в ста кроках від нарт. Отут він зупинився біля групи сосен і, підвівши голову, взявся зором і нюхом вивчати людей, котрі стояли перед ним. Він дивився на них дивним розумним поглядом, як собака, але в його очах не було собачої відданості. Ця розумність була наслідком голоду, така ж жорстока, як його ікла, така ж безжальна, як найлютіший мороз.

Для вовка звір був занадто великим; його обтягнутий кістяк указував на те, що він належить до числа найбільших представників своєї породи.

– На зріст він не менше двох із половиною футів, якщо рахувати від плечей, – міркував Генрі, – а завдовжки, мабуть, ледь не п’ять футів.

– Дивне забарвлення для вовка, – додав Білл. – Ніколи не бачив таких рудих вовків. Дійсно, що твоя кориця.

Звір, утім, не був кольору кориці. І шкуру мав справжню вовчу. Переважно тон її був сірий, але з якимось оманливим рудим відблиском, який то з’являвся, то знову зникав. Здавалося, тут наявне щось на зразок оптичного обману: то був сірий, чисто сірий колір, то раптом у ньому з’являлися риски й відтінки якогось червонясто-рудого тону, що не можна передати словами.

– Він схожий на великого волохатого запряжного собаку, – сказав Білл. – І я нітрохи не здивуюся, якщо він почне зараз метляти хвостом.

– Агов,

1 ... 4 5 6 ... 14
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Біле Ікло», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Біле Ікло"