Читати книгу - "Комета прилітає, Янссон Туве"

Які ті комети на вигляд?

– Червоні, з довгими хвостами, – пояснив Мумі-троль.

Гемуль дістав нотатник і записав ознаки комети.

– Напевно, належить до роду Filiscrypus Chmychogalonica, – пробубонів собі під ніс Гемуль. – Ще одне запитання, мої вчені друзі, – чим харчується ця дивовижна комаха?

– Гемулями, – чмихнув Чмих.

Гемуль почервонів мов буряк.

– Наука – не жарти. Бувайте здорові! Дозвольте відкланятися!

Він зібрав усі свої баночки, підхопив сачок і подався геть, у Самотні Гори.

– Гемуль, вочевидь, вирішив, що комета – це якийсь жук або щось на те схоже! – повеселів Чмих. – Ото дурний! Чудасія та й годі! А тепер я хочу кави!

– Кавник залишився на плоті, – нагадав Нюхмумрик.

Мумі-троль, який теж полюбляв каву, кинувся до тріщини й зазирнув униз.

– Пліт зник! – закричав він. – Кавник запався крізь землю! Як ми собі порадимо без кави?!

– Їстимемо оладки, – втішив його Нюхмумрик.

Друзі розпалили ватру і посмажили оладки. Хапали їх просто з пательні – бо це єдиний правильний спосіб споживати оладки. Попоївши, вони обрали собі найвищий гірський кряж і поволі почали спинатися на вершину. Якщо вже будувати Обсерваторію, то, напевно, ближче до зірок.

Був пізній вечір. Прадавні величні гори дрімали, вершини переглядалися між собою понад проваллями, з яких піднімалася угору імла, сіро-біла й крижано холодна. Час від часу маленький клаптик відривався від важкого хмаровища і поволі плив над горами, де гніздилися орли та кондори.

Біля підніжжя однієї гори блимало крихітне світелко. Підійшовши ближче, можна було побачити жовтий намет, освітлений зсередини. Губна гармонія Нюхмумрика звучала дуже самотньо у цій пустелі. Удалині задерла носа, прислухаючись, гієна. Вона ще ніколи не чула музики, тож завила моторошно й протяжно.

– Що це було? – запитав Чмих, присуваючись ближче до світла.

– Нічого страшного, – заспокоїв його Нюхмумрик. – А тепер послухаємо пісеньку про джмеля на карнавалі – і заграв знову.

– Гарна пісенька, – похвалив Мумі-троль, – тільки незрозуміло, чи весело було джмелеві на карнавалі. Ліпше розкажи щось.

Нюхмумрик якийсь час роздумував, а потім запитав:

– Чи розповідав я вам про хропусів, які стрілися мені кілька тижнів тому?

– Ні, – відповів Мумі-троль, – хто такі хропусі?

– Справді не знаєш? – здивувався Нюхмумрик. – Я гадав, що ви родичі, бо дуже схожі. Хоча ти, ясна річ, білий, а вони різнобарвні, до того ж, міняють колір від хвилювання.

Очі у Мумі-троля гнівно зблиснули.

– Ніякі ми не родичі, – спалахнув він. – У нас немає нічого спільного з тими, хто міняє колір. Існує лише один вид мумі-тролів – білі мумі-тролі!

– У кожному разі, ті хропусі дуже на тебе схожі, – спокійно наполягав на своєму Нюхмумрик. – Я маю на увазі – рисами. Хропусь дуже любить порядкувати і дискутувати, а це не раз досить обтяжливо. Менша сестричка слухається його в усьому, але гадаю, має власну думку. Може, лишень не зізнається в тому. Вона від голови до лап вкрита ніжним м’якеньким пухом і має пухнасту гривку, яку невпинно причісує.

– Ото дурненька, – буркнув Мумі-троль.

– А що було далі? – нетерпеливився Чмих.

– Та, нічого надзвичайного. Сестричка вміє плести маленькі спальні матраци з трави і варити смачні зупки, щоб не було розладу шлунку. А ще вона заквітчує себе за вухом, а на лівій ніжці носить золотий браслет.

– Яка ж це історія?! – вигукнув розчаровано Чмих. – Зовсім нічого цікавого!

– Хіба ж нецікаво уперше в своєму житті побачити хропуся, який, до того ж, уміє міняти колір, – не згодився з ним Нюхмумрик і знову приклав до уст гармонію.

– Усі дівчата дурні, і ти теж разом з ними, – буркнув Мумі-троль, заповз у свій спальний мішок і відвернувся до стіни намету.

Тієї ночі йому наснилася маленька Хропся, схожа на нього самого. Він подарував їй троянду, щоб вона почепила її собі за вушком.

– Ото вже дурне наснилося, – пробубонів сам до себе Мумі-троль, прокинувшись наступного ранку.

У наметі було страшенно холодно. Нюхмумрик саме заварював чай.

– Нині ми видряпаємося на найвищу вершину, – повідомив він.

– Звідки ти знатимеш, що вона найвища? – запитав Чмих, витягаючи шию, щоб побачити вершину, однак гора ховалася у важких сірих хмарах.

– А ти пильно придивися, – порадив Нюхмумрик. – Бачиш, скільки цигаркових недопалків навкруги? Це професори поскидали їх вниз.

– О-о, зрозуміло, – Чмих засмутився, що не він першим це помітив.

Усі троє спиналися вгору вузькою крученою стежкою, пов’язані між собою страховою мотузкою, яка затягувалася у кожного вузлом на животі.

– Не забувайте, що все робиться на вашу відповідальність, – нагадав Чмих, котрий ішов останнім у зв’язці. – А ще пам’ятайте про моє запалення вушок у дитинстві.

Стежка ставала все стрімкішою і стрімкішою, мандрівники дряпалися все вище і вище. Над ними здіймалися древні гігантські гори, а навколо було пустельно й жахливо самотньо. Поміж голими скелястими вершинами витав, широко розпростерши крила, кондор, єдина жива істота у цьому безгомінні.

– Який страшенно велетенський птах, – мовив Чмих. – Як йому, мабуть, самотньо там, угорі!

– Та він, напевно, має десь дружину і цілу купу маленьких діток, – заперечив Нюхмумрик.

Кондор велично ширяв у небі, час від часу повертаючи набік голову з гачкуватим дзьобом й зиркаючи холодними очима. Він завис у повітрі просто над ними, ледь похитуючи крильми.

– Що він замислив? – стурбувався Чмих.

– У нього лютий вигляд, – пробурмотів Мумі-троль. – Боюся, він надумав нас…

– Летить сюди! – несамовито зойкнув Нюхмумрик.

Усі троє кинулися до скелі. З пронизливим посвистом крил кондор шугонув на них. Друзі втиснулися в крихітну западинку в прямовисній стіні, міцно вчепившись один в одного і в безпорадному жаху сподіваючись найгіршого. Ось знову! Кондор налітав, мов буря, величезні крила вдарялися в скелю, а навколо стало темно. То було справжнісіньке жахіття!

Аж раптом усе стихло. Дрібно тремтячи, вони повисували носики зі свого сховку. Далеко внизу під ними, в урвищі, де чимраз більше гусла темрява, ширяв, широко кружляючи, кондор. Потім він рвучко піднявся вгору і полетів углиб гір.

– Засоромився своєї невдачі, – пояснив Нюхмумрик. – Кондори дуже горді. Вдруге сюди не поткнеться!

– Кондор з кондорятами! Дуже зворушливо! – гарячкував Чмих. – А ще велетенські ящірки! Водоспад, що западається під землю! Забагато колосальних пригод для такого крихітного звірятка, як я!

– Найколосальніша пригода ще попереду, – заспокоїв його Мумі-троль. – Наша комета.

Усі троє глянули вгору на важкі хмаровища.

– Хотілось би вже побачити ясне небо, – мовив Нюхмумрик, підняв пір’їну, що її зронив кондор, й устромив у свого капелюха. – Ходімо. Час підпирає.

Надвечір вони видряпалися так високо, що досягли хмар, ураз опинившись у тенетах холодної імли, і тільки сіра порожнеча залягала навкруги. Камениста стежка стала слизькою й небезпечною.

Друзі страшенно мерзли, а Мумі-троль тоскно думав про теплі вовняні штани, які саме цієї миті мандрували, напевно, до ядра Землі.

– А я гадав, що хмари м’які, пухнасті й приємні на дотик, – розчаровано пробубонів Чмих і пчихнув. – Як мені вже набридла ця клята подорож!

– Що це там? – вигукнув Мумі-троль і став як укопаний. – Там щось лежить і виблискує…

– Діамант? – Чмих знову збадьорився.

– Здається, маленький браслет, – мовив Мумі-троль, ступивши в густу пелену туману.

– Будь обережний! – застеріг його Нюхмумрик. – Він лежить на самому краю провалля!

Мумі-троль, дуже обачно ступаючи, рушив далі. Над самим урвиськом він ліг на живіт, простягнув уперед лапу.

– Міцно тримайте мотузку! – гукнув друзям.

Нюхмумрик з Чмихом натягували мотузку що було сили, Мумі-троль нахилився ще далі над прірвою, йому нарешті вдалося досягнути браслет. Ухопивши прикрасу, він порачкував назад.

– Це – золото, – сказав він до Нюхмумрика. – Ти, пригадую, казав, що у Хропсі був золотий браслет на лівій ніжці?

– Казав, – спохмурнів Нюхмумрик. – Вона була така гарненька! Її завжди вабило збирати квіти у найнебезпечніших місцях.

– Тепер від неї, без сумніву, нічого не зосталося, – бовкнув Чмих.

Посумніле товариство побрело далі, усе вище й вище, їх долала втома і дошкуляла холоднеча. Врешті вони вирішили зупинитися, щоб дати перепочинок ногам, – сиділи, мовчки вдивляючись у сизі хвилі туману. Раптом суцільна пелена роздерлася, а неозоре море імли опинилося у них під ногами. З того місця, де вони стояли, воно видавалося м’якеньким і ніжним на дотик, так і кортіло пірнути, увійти в нього і потанцювати.

– Тепер ми стоїмо понад хмарами, – урочисто проказав Нюхмумрик.

Усі троє глянули на небо, якого вже так давно не бачили.

– Що це? – нажахано прошепотів Чмих.

Небо втратило блакитний колір, натомість забарвилося неприродним багрянцем.

– Може, це захід сонця так розмалював небо? – невпевнено припустив Нюхмумрик.

– Так воно і є! Жодного сумніву! – підтримав його Мумі-троль. – Сонце заходить…

Однак усі троє чудово знали, що то був не захід сонця, а комета, яка своїм червоним світлом осяяла вечірній небокрай. Вона прямувала до Землі, до всіх живих істот, котрі її населяли.

На найвищій вершині шпичастого гірського кряжу притулилася Обсерваторія, де професори вели незчисленні дивовижні спостереження, жили відлюдькувато наодинці з зірками та не до міри палили цигарки. Вежа Обсерваторії мала округлий прозорий дах, прикрашений скляною, забарвленою всіма кольорами веселки, кулею, яка поволі, але невпинно оберталася навколо себе.

Мумі-троль крокував попереду всіх. Він відчинив вхідні двері й поштиво завмер на порозі.

Вежа – велика зала – була обладнана найпотужнішим у світі телескопом, який день і ніч, спроквола обертаючись навсібіч, спостерігав за зоряним небосхилом, чи не чигає десь у Всесвіті небезпека, і при цьому по-котячому муркотів.

Юрми маленьких професорів метушилися навкруги, шастали вгору і вниз блискучими латунними сходами, щось регулювали, щось відкручували, щось вимірювали, час від часу записуючи покази до нотатників. Вони страшенно поспішали і всі як один палили цигарки.

– Доброго вечора! – привітався Мумі-троль.

Однак ніхто не звернув на нього уваги.

Тоді він шанобливо підступив до найближчого до себе професора і посмикав його за полу піджака.

– Ти знову плутаєшся під ногами! – розсердився професор.

– Вибачте, але я у вас ще ніколи не бував, – знітився Мумі-троль.

– То був хтось інший, дуже на тебе схожий, – буркнув професор. – Ані хвилини спокою останнім часом.