Читати книгу - "Невдалий вибір книги, Шмітт Ерік-Емманюель"

Я просто пропоную використовувати двері й віконниці. Невже для тебе це немислимо? Невже це суперечить твоїм принципам? Несумісне з твоєю релігією? Невже це настільки тебе давить? Ти не зможеш спати вночі, якщо ми будемо забарикадовані? На тебе чатує безсоння, якщо ми вдамося до елементарних запобіжних заходів безпеки, для чого, власне, і придумано замки й віконниці?

Сільві вловила, що її кузен починає втрачати самовладання. Вона бадьоро усміхнулась.

— Звісно, ні. Я зроблю це з тобою. Краще — я зроблю це для тебе.

Моріс зітхнув: йому не доведеться виходити в ніч, де вештається той гігант.

— Дякую. Я зараз приготую тобі трав'яний чай.

Вони зійшли вниз. Констатувавши, з якою безпечністю вона ходила двором, зачиняючи віконниці, він благословив безпечність.

Повернувши двічі ключ у замку і заблокувавши засувки, вона приєдналася до нього на кухні.

— Пригадуєш, яким боязким ти був у дитинстві?

Ця фраза роздратувала Моріса, бо видалась йому вкрай недоречною.

— Я був не боязким, а обережним.

Його відповідь не мала жодного сенсу стосовно минулого, вона лишень висвітлювала нинішню ситуацію. Нехай! Вражена раптовою владністю кузена, Сільві не стала чіплятись.

Чекаючи, доки липовий цвіт запариться, вона пригадувала їхні дитячі канікули і прогулянки в човні, поки дорослі поринали в сієсту на березі Рони, рибу, яку вони крали з відерець рибалок, аби випустити в річку, халупу, названу ними Маяком на острові, об який розбивалися хвилі.

Тоді як Сільві пливла за ниткою своєї ностальгії, пам'ять повела Моріса деінде, до інших тогочасних спогадів, коли його батьки знову почали ходити в кіно чи на танці, вважаючи свого десятирічного сина досить розумним, щоби залишатися наодинці у квартирі. Він годинами переживав жах. Покинутий, зовсім маленький під чотириметровою стелею, він ридав, сумуючи за татом і мамою, за присутністю цих рідних людей, їхніми заспокійливими запахами, мелодійністю слів, що дають упевненість: він заливався слізьми, бо знав, що ридання провокують появу батьків. Марно. Більше нічого з того, що роками функціонувало, коли він намагався позбутись розгубленості, болю чи самотності, не спрацьовувало. Він утратив усі свої здатності. Він більше не дитина. Але ще не дорослий. Зрештою, коли о першій годині ночі збуджені, радісні й захмелілі вони поверталися додому, з іншими голосами, іншими парфумами й іншими жестами, він їх ненавидів і присягався, що ніколи не стане таким як вони — дорослим, чуттєвим, сласним, насмішкуватим, охочим до задоволення, наїдків, вина, плоті. Він став зрілим, але зовсім в інакший спосіб, розвиваючи голову. Безпристрасність, наука, культура, ерудиція. Аж ніяк не заднє місце і не шлунок. Він став дорослим — так, але ставши вченим, а не твариною.

Чи не це було причиною того, що він відмовлявся читати романи? Тому що в ті вечори зради мама клала на нічний столик книжки, від яких сама шаліла, щоб він мав заняття? Чи тому, що він надзвичайно твердо повірив першій з прочитаних і відчув себе приниженим, коли, вмираючи від сміху, батьки відкрили йому, що в ній усе неправда?

— Морісе, агов, ти мене чуєш, Морісе? Ти якийсь дивний.

— Усе дивне, Сільві. Все. Дивне і чуже. От хоч ми з тобою, знаємо один одного з дитинства, проте кожен приховує якісь таємниці.

— Ти натякаєш на…

— Я натякаю на те, про що ти не говориш і про що, можливо, колись розкажеш.

— Розповім, присягаю.

Вона кинулася до нього, поцілувала, і їй одразу стало ніяково через цей порив.

— Добраніч, Морісе, до завтра.

Наступний день видався таким незвичним, що обом забракло мужності про це поговорити.

Спершу Моріс спробував заснути після всіх переживань, та оскільки із цим йому не таланило, він увімкнув світло і знову взявся за Кімнату чорних таємниць. Утім, продовження роману ніяк не сприяло втихомиренню його чуттєвості, що так загострилася через появу непроханого гостя: Ева Сімплон — він справді високо цінував цю жінку, на неї таки можна покластися — отримувала погрози не дуже совісних покупців, які інсценували смертельні випадки, бо вона відмовлялася продати їм будинок у Дарквелі. Уникаючи щоразу в останню мить замахів, замаскованих під нещасні випадки, Ева Сімплон наражалася на проблему, що завдавала не менше клопоту: вона ніяк не могла виявити вхід до езотеричної кімнати, з якої щоночі долинали співи. Простукування стін, огляд пивниці, обшук горища виявилися безрезультатними. Вивчення кадастру в мерії, аналіз почергових планів, що зберігалися в архіві нотаріуса, схиляли до думки про внутрішнє помешкання в будівлі. Як до нього дістатися? Хто щоночі туди добирався? Ева відмовлялася думати про привидів і духів. На щастя, ця паскудниця Жозефа Кац — ця чортова лесбіянка, яка після вісімнадцяти тисяч відмов досі чіплялася до Еви Сімплон, виявила свій професіоналізм — прислала їй молодого архітектора, який пробував перекомпонувати структуру будівлі; йому, можливо, пощастить знайти пояснення і відкинути всі надприродні гіпотези. Однак… Коротко, о восьмій ранку, так і не стуливши ні на мить повік, Моріс піднявся стомлений, роздратований і злий через те, що має покинути Еву Сімплон у Дарквелі й опинитися зі своєю кузиною в Ардеші. Тим паче, що сьогодні, в понеділок, доведеться витерпіти пікнік із подругами, які трапились їм у супермаркеті… Провести день у таборі лесбіянок, серед жінок, які мужніші та мають значно міцнішу статуру, ніж він, — ні, дякую!

Пославшись на нездужання, він спробував відмовитися, бо лікуватися буде краще вдома. Але Сільві була твердою:

— Жодних питань. Якщо ти хворий і якщо це серйозно, я маю за тобою доглядати. Або я залишаюся тут, або ти їдеш зі мною.

Розуміючи, що врятувати своє читання не зможе, він поїхав із нею.

Години минали, наче кара. Сонце садистично розпікало кам'янисті стежки, якими вони дерлися з останніх сил. Коли вони дісталися підпірного горизонту з позеленілою водою, де річка Ардеш утихомирила свій стрімкий потік, у льодяну рідину Моріс зміг занурити далебі лише великий палець ноги. Підобідок на траві виявився справжньою пасткою, бо для Моріса все почалося з того, що він сів на осідок червоних мурах, а закінчилось укусом бджоли, яка хотіла скуштувати той самий абрикос. Він прокачав собі легені, аж у голові запаморочилося, намагаючись підтримати вогонь, доки зваряться сосиски: решту пообіднього часу відчував дискомфорт унаслідок перетравлення круто звареного яйця.

На зворотному шляху вони надумали пограти в салонні ігри. Моріс намагався усамітнитись, щоби подрімати й перепочити, однак, дізнавшись, що це буде змагання на знання історії та географії, не зміг опиратися і взяв у ньому участь. Щоразу перемагаючи, він усе-таки продовжував грати, з кожною перемогою зневажаючи своїх партнерок дедалі більше. Коли він став надто відразливим, жінки стомились і замовили аперитив. Випитий після сонячного дня пастис остаточно порушив його крихку рівновагу, тож коли вони разом із Сільві повернулися на віллу, він страждав не лише від ломоти й розбитості, а й від стійкого головного болю.

О дев'ятій годині, проковтнувши останній шматок, він позамикав віконниці й двері і піднявся до себе. Опустивши голову на подушки, він завагався між двома протилежними почуттями: радіти від близької зустрічі з Евою Сімплон чи боятися нової появи непроханого гостя. Та по кількох сторінках про цю дилему він геть забув і тремтів в унісон зі своєю героїнею.

О десятій тридцять він таки почув, що Сільві вимкнула телевізор і важко піднімається по сходах.

Об одинадцятій він, наче Ева Сімплон, запитував себе, чи привиди справді існують. Бо як інакше пояснити те, що окремі індивіди проходять крізь стіни? Настає момент, коли нераціональне перестає бути нераціональним, оскільки стає єдиним раціональним рішенням.

Об одинадцятій тридцять якийсь шум відірвав його від книжки.

Кроки. Легкі, обережні. Зовсім не схожі на Сільвіні.

Він погасив світло і підійшов до дверей. Відсунув валик і прочинив двері.

Він відчув чужу присутність на першому поверсі.

Щойно він про це подумав, як на сходах з'явився чоловік. Ступаючи дуже обережно, лисий велетень піднімався на поверх, аби продовжити свої пошуки.

Моріс зачинив двері та обіперся на них, щоб опиратись намаганням чужинця, якщо той захоче ввійти. За якусь частку секунди його тіло змокріло, він пітнів і відчував, як великі краплі котяться по потилиці і спині.

Незнайомець зупинився перед його дверима, але пішов далі.

Притулившись вухом до дерева, він почув шерхіт, що підтвердив його віддаляння.

Сільві! Він ішов до Сільві!

Що робити? Тікати? Перескочити по сходах і вибігти в ніч? Але куди? Моріс не знав місцевості, тоді як цей чоловік пізнав її до найменших закутків. Але він не міг пожертвувати кузиною й підло покинути її в руках зловмисника…

Прочинивши двері, він зауважив тінь, що заходила до Сільві.

"Якщо я ще трохи поміркую, то вже не зрушу з місця".

Треба рушати! Моріс дуже добре знав: що більше секунд спливе, то менше здатним він буде діяти.

"Пригадай-но, Морісе, це — наче стрибок у прірву: якщо не стрибнеш одразу, не стрибнеш ніколи. Порятунок залежить від несвідомого".

Він глибоко вдихнув і вискочив у коридор. І кинувся до її кімнати.

— Сільві, обережно! Вважай!

Оскільки чужинець двері зачинив, він різко їх розчинив:

— Геть звідси!

Кімната була порожня.

Швидше! Глянути під ліжко!

Моріс ліг на підлогу. Під сіткою незнайомця не було.

Шафа! Гардеробна! Швидше!

За кілька секунд він розчинив усі дверцята.

Нічого не розуміючи, загорлав:

— Сільві! Де ти Сільві?

Двері ванної розчинилися, із них вийшла налякана Сільві, у недбало зав'язаному пеньюарі, з гребінцем у руці.

— Що трапилось?

— Ти у ванній одна?

— Морісе, ти що, збожеволів?

— Ти у ванній одна?

Вона слухняно повернулась у ванну, оглянула її й нахмурила брови, видаючи свою розгубленість.

— Звичайно, у своїй ванній кімнаті я одна. З ким би я мала там бути?

Моріс знеможено опустився на край ліжка. Сільві поквапливо підійшла й обняла його.

— Що з тобою, Морісе? Ти побачив кошмар? Ну ж бо, Морісе, розкажи, що тебе тривожить?

З цієї миті він має мовчати, інакше його, як Еву Сімплон у романі, почнуть уважати божевільним і слухатимуть, удаючи, що чують.

— Я… я…

— Так, Морісе, так, розкажи.

— Я… напевно, мені приснився кепський сон.

— А тепер усе закінчилось.